Даніель Коул - Лялька

Вульф неохоче зателефонував Елізабет.

— Мені потрібно закінчити справи у Брентфорді, а потім на зворотному шляху ще заїхати до Ілінґу. Повинна встигнути до десятої.

— Просто чудово. Його перевезуть о пів на одинадцяту.

— Я приїду.

Почулося різке гуркотіння грому, а потім у камері тимчасового утримання зникло світло. За кілька хвилин темряву осяяло потойбічне аварійне освітлення. В’язень в одній із найближчих камер почав ритмічно стукати у двері. Глухий стукіт наповнив простір тісного коридору, неначе війна барабанів, і тривав, поки за стінами бушувала приглушена гроза. Вульф скочив на ноги й поклав слухавку.

Він зрозумів, що в нього тремтить рука, і спробував проігнорувати причину — це був його нічний кошмар, ті безкінечні ночі під охороною, коли він прислухався до невгамовних криків, котрі наповнювали лабіринти коридорів, марний спротив відчайдушних тіл, які билися в нерухомі двері. Він зачекав якийсь час, щоб опанувати себе, а потім засунув руку в кишеню.

— Я хочу перевірити Рана, — вигукнув він поліціянтам за станцією опрацювання даних.

Разом із Вокером вони пройшлися темним коридором, а наполегливі удари вже вийшли на крещендо. Поліціянт, який охороняв камеру Рана, квапливо відчинив двері. Усередині камера була оповита темрявою, крізь яку ледь пробивалося світло з коридору.

— Містере Рана, — погукав Вокер. — Містере Рана?

Позаду нього з’явився Фінлі з ліхтариком у руках. Він провів променем світла по кімнаті, а потім освітив нерухоме тіло на лавці.

— Лайно, — сказав Вульф, забіг у темряву й перевернув Рана на спину. Притиснувши два пальці до чоловікової шиї, він шукав ритми пульсу.

Рана розплющив тремтливі очі й коротко скрикнув, адже ще хвилину тому мирно спав. Вульф полегшено зітхнув, а Фінлі вийшов у коридор. З виразу обличчя Вокера можна було прочитати його думки: до 22.30 ще довго.

Останнє, що Вульф чув від Служби захисту громадян, це що вони застрягли на М25. Один із охоронців прилаштував на столі свій телефон, тож усі вони змогли в мініатюрі переглянути випуск новин «ВВС» про аварію. Вочевидь вантажівка перекинулася посеред дороги. На шосе вже приземлилися дві повітряні швидкі допомоги, щонайменше одна людина загинула.

У камерах тимчасового утримання знову з’явилося світло, тому стало значно затишніше, проте гроза надворі лише погіршувалася. Фінлі знову заснув у пластиковому кріслі. Один із поліціянтів охороняв камеру Рана, а інші поза спиною Вокера обмінювалися роздратованими поглядами. Тепер на п’ятнадцятій годині дванадцятигодинної зміни вони почувалися такими ж в’язнями, як і ті, хто був у камерах.

Вульф знаходився поблизу чорного входу. Він чекав на Елізабет, яка також затримувалася через таку виняткову погоду. В останньому повідомленні вона написала, що вже майже в п’яти хвилинах від них, і просила поставити чайник.

Вульф визирав у кругле віконце на затоплену стоянку: з переповнених водостоків бризкала брудна вода, а гроза все більше набирала обертів. Два вогники фар обережно виткнулися з-за рогу, і таксі більше хвилини простояло біля входу. Із заднього сидіння з’явилася постать у каптурі з портфелем у руках, рішуче кинулася до входу й наполегливо постукала в металеві двері.

— Хто там? — вигукнув Вульф, не спроможний розгледіти обличчя під каптуром.

— А ти як думаєш? — різко відповів голос Елізабет.

Вульф відчинив двері, й сильний поривчастий вітер, про який попереджали метеорологи, оббризкав його дощем і розкидав папери та плакати кімнатою. Йому знадобилася вся його сила, щоб зачинити важкі двері супроти пориву вітру.

Елізабет скинула промокле пальто. Їй було п’ятдесят вісім, і вона завжди зав’язувала сиве волосся назад у тугий хвостик. Вульф бачив її лише у трьох комплектах одягу. Схоже, коли вона купувала їх два десятиліття тому, кожен із них був надзвичайно дорогим, однак тепер здавалися зношеними та старомодними. Коли б вони не зустрічалися, Елізабет знову кидала палити, й від неї завжди пахло свіжим димом, а губи, своєю незмінно рожевою помадою, вона вочевидь фарбувала в темряві.

— Ліз, — вітаючись, промовив він.

— Привіт, любчику, — відповіла жінка, кидаючи своє пальто на найближчий стілець, а потім обняла Вульфа і двічі чмокнула його в обидві щоки, хоча це вже було й зайвим.

Вона обіймала його на якусь мить довше, ніж це було потрібно, тож Вульф припустив, що таким чином жінка хотіла висловити материнську турботу про його добробут.