Даніель Коул - Лялька

— Не зараз! — заревів він, коли молодша поліціянтка вагаючись зайшла до кімнати і зачинила за собою двері. — Я сказав — не зараз!

— Я дуже перепрошую, що перериваю, сер, але тут телефонний дзвінок, на який, гадаю, вам справді потрібно відповісти.

— І чому ти так вирішила? — зневажливо запитав Сіммонс, соромлячи жінку за її вторгнення.

— Тому що Віджай Рана щойно зайшов до відділення поліції Сауттол і здався.

— О.

Фінлі заснув за кермом авто на зовнішній смузі шосе. Однак це не було таким катастрофічним, як могло би здатися, адже вони вже більше сорока хвилин стояли в заторі. Дощ барабанив так сильно, що легко заглушав його хропіння, і здавалося, що по тонкому металу вдаряє не вода, а камінці. Від очисників на лобовому склі вже давно майже не було користі, а це вочевидь означало, що вони затримаються ще більше.

Намагаючись зберегти анонімність, вони скористалися резервним авто, на якому вдало проїхали простісінько повз пресу, коли репортери відступали, щоб сховатися від раптової зливи. Навіть, якби в них і були сирени, Вульф і Фінлі все одно опинилися б у пастці на зовнішній лінії чотирисмугового шосе, оскільки навколо виднівся лише транспорт, котрий застряг у безнадійному заторі. Їм би нізащо не вдалося дістатися до запасної аварійної смуги, марної та недосяжної в десяти метрах від них.

Вульф зателефонував Вокеру — старшому інспектору відділення поліції Сауттола. Той відразу вразив Вульфа своєю освіченістю та розумінням. Коли до них прийшов Рана, Вокер обшукав його та помістив до камери попереднього утримання, а біля дверей приставив одного зі своїх поліціянтів. Він запевнив Вульфа, що лише четверо людей, включно з ним, знають, що Рана знаходиться в будівлі. Він змусив їх присягнутися дотримуватися секретності і не розповідати нічого навіть колегам. На прохання Вульфа, Вокер зачинив відділення через запах газу внаслідок вигаданого витоку і дав вказівки своїм поліціянтам провести час перерви в інших відділках. Попри затримку, Вульф був задоволений, що Рана опинився в надійних руках.

Зрештою, п’ять транспортних засобів, що зіткнулися, таки прибрали вбік, щоби знуджені авто мали змогу розважитися, просочуючись крізь смугу з лівого боку. До Сауттола Вульф і Фінлі дісталися із запізненням майже на годину. Коли вони вибиралися з авто, темним небом прокотилися перші перекоти грому. Вже увімкнули вуличні ліхтарі, і світло від них відбивалося на верхівках парасольок квапливих перехожих та потоках води, які затоплювали стічні канави й обганяли транспорт на переповненому шосе.

Упродовж тих десяти секунд, що знадобилися Вульфу та Фінлі, щоб перебігти від авто до входу у відділок, вони змокли до нитки. Старший інспектор впустив їх усередину, а потім знову квапливо зачинив за ними двері. Він був десь такого ж віку, що й Фінлі, і гордовито продемонстрував їм знайому форму. Він мав надто віддалену лінію росту волосся, однак це личило йому так, що здавалося, немовби він зумисно прагнув стати лисим. Він із теплотою привітав їх, а потім провів до кімнати відпочинку, де запропонував кожному гарячого напою.

— Тож, джентльмени, які маєте плани на Рана? — запитав Вокер.

Він адресував це запитання Фінлі, очевидно, таким чином висловлюючи повагу до старшого, адже добре знав, що про зустріч домовлявся Вульф.

— Служба захисту громадян не дуже любить розголошувати свої домовленості, — сказав Фінлі, промоклим рукавом витираючи краплі дощу з обличчя. — Вони й з місця не зрушать, доки не зможуть гарантувати йому безпеку.

— Тоді я передаю це у ваші, значно вміліші, руки, — сказав Вокер. — Будь ласка, почувайтеся як удома.

— Я б хотів поговорити з ним, — сказав Вульф, коли Вокер розвернувся, щоб вийти з кімнати.

На те, щоб відповісти, йому знадобився якийсь час. Можливо, для своєї відповіді він шукав найменш образливі слова.

— Детективе Вульфе, зараз ви дуже відомі, — почав він.

Вульф не був упевнений, до чого той хилив.

— Хоча, з усією повагою, для вас це вже не вперше, чи не так?

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі, коли містер Рана зайшов сьогодні до приймальні, то був дуже схвильований. Він хотів триматися подалі від дружини та дітей, і зважаючи на обставини, це цілком зрозуміло. А потім він втратив над собою контроль і почав оплакувати смерть брата.

— Розумію, — сказав Вульф, тепер усвідомивши міркування Вокера: він про все знав.