Даніель Коул - Лялька

— Вечеря з її мамою, — промимрив він.

Бакстер розсміялася.

— Вечеря з мамою? Господи, скажи їй, щоб опанувала себе. Заради Бога, ми ж намагаємося впіймати серійного вбивцю, — вона по-змовницькому нахилилася до нього. — Одного разу я пропустила похорони матері хлопця, з яким зустрічалася, бо переслідувала човен на Темзі!

Вона засміялася ще голосніше, і Едмундс разом із нею. Він почувався винним, що не підтримав Тіа й не пояснив, що вона ще не звикла до вимог його нової посади, проте насолоджувався тим, що розділив проблему зі своїм напарником.

— Відтоді ми більше не бачилися, — продовжила вона.

Коли її сміх повільно затих, Едмундс подумав, що за цією показною байдужістю можна було б знайти прихований смуток, лише ледь помітний спалах, наче вона думала, що все могло би бути інакше, якби вона зробила інший вибір.

— Зачекай, коли того дня, коли народиться твій малюк, ми оглядатимемо місце злочину і тебе не буде поруч.

— Такого не трапиться, — захищаючись, промовив Едмундс.

Бакстер знизала плечима і знову відвернулась у кріслі. Підняла слухавку й набрала номер наступної у списку лікарні.

— Одруження. Звання детектива. Розлучення. Запитай у будь-кого в цій кімнаті. Одруження. Звання детектива. Розлучення… О, доброго дня, це детектив Бакстер із…

Сіммонс вийшов зі свого кабінету і зупинився, щоб переглянути купу фотографій із розтину, які Бакстер звалила на порожній стіл Чемберса.

— Коли Чемберс повертається? — запитав він у неї.

— І гадки не маю, — відповіла вона, ще й досі розмовляючи по телефону з терапевтичним відділенням.

— Упевнений, що це мало статися сьогодні.

Бакстер знизала плечима так, наче або їй не було до того діла, або, може, вона більше нічого не хотіла чути про це.

— Коли той вулкан вибухнув кілька років тому, він діставав мене впродовж тижня. Краще б йому не «застрягати» на Карибах. Передзвони йому від мене, добре?

— Подзвони йому сам, — відрізала Бакстер, схвильована піснею Віла Янґа, що долинала із трубки.

— Мені потрібно поговорити із заступником комісара. Зроби це!

Усе ще чекаючи з’єднання, Бакстер дістала мобільник та по пам’яті набрала домашній номер Чемберса. Її переадресувало прямісінько на автовідповідач.

— Чемберсе! Це Бакстер. Де ти, лінивий покидьку? От лайно, сподіваюся, діти не слухатимуть цього. Якщо Арлі чи Лорі це слухають, будь ласка, не звертайте увагу на слова «покидьок» та «лайно».

На іншому кінці лінії в лікарні хтось зрештою-таки підняв слухавку, підловивши Бакстер, коли вона втратила пильність.

— Прокляття, — випалила вона у мобільний і різко поклала слухавку.

Із плином годин Вульф відчував себе абсолютно безпорадним. О 14.30 йому зателефонували, й він відправив поліціянта до будинку кузена Рана. Це так само, як усі їхні попередні можливі спроби, нічого не дало. Вульф був упевнений, що друзі чи родичі переховують Рана та його родину. Вони безслідно зникли понад п’ять місяців тому разом із двома дітьми шкільного віку на хвості, і їхню відсутність помітили вже за тиждень. Детектив потер утомлені очі й побачив, як Сіммонс проходжується своїм крихітним кабінетом, розбираючись із нескінченними телефонними дзвінками від начальства та перемикаючи канали новин, щоб оцінити завдані збитки.

Упродовж ще півгодини нічого не траплялося, аж доки Фінлі раптом не закричав:

— У мене дещо є!

Вульф та всі решта покинули те, що робили, щоб послухати.

— Коли у 1997 році померла мати Рана, вона залишила двом своїм синам будинок, який так і не продали. Кілька років по тому вони переписали його на новонароджену дочку Рана. Без сумніву, ще один трюк, щоб уникнути сплати податків.

— Де? — запитав Вульф.

— Леді Маргарет-роуд, Сауттол.

— Мабуть, це таки воно, — сказав Вульф.

Вульфу не пощастило витягти короткого сірника і, знічений, він перервав телефонну розмову Сіммонса. Шеф приєднався до них у конференц-залі, і Фінлі розповів йому про свою знахідку. Було вирішено, що Вульф і Фінлі схоплять Рана самі. Обережність стане ключем до його виживання, а ще вони мали намір дозволити пресі порвати їх на шматки, похизуватися тим фактом, що поліції так і не вдалося відстежити Рана, і лише у четвер вранці оголосити, що він у безпеці.

Сіммонс виступив із пропозицією скористатися його зв’язками й залучити Службу захисту громадян Об’єднаного Королівства, які мали значно краще оснащення для таємного перевезення й охорони, щоб узяти на себе частину відповідальності за життя Рана, аж доки він не опиниться в безпеці.