Даніель Коул - Лялька

Вульф зайшов до офіса, де Фінлі вже працював не покладаючи рук. Він саме розмовляв по телефону зі службою з реєстрації зміни імені, знову і знову наголошуючи, що просте завдання, яке вони й досі не спромоглися виконати, було справою життя і смерті. Вульф сів за столом навпроти та переглядав стос паперів, які залишили детективи нічної зміни, хоча хизуватися їм було нічим. Не маючи кращих ідей, як знайти Рана, він продовжив із того ж місця, де закінчили його колеги: виснажливого вправляння з відкривання коробок та сортування банківських звітів, рахунків кредитних карток та розшифрованих телефонних записів.

О 9.23 у Фінлі задзвонив телефон, і він, позіхнувши, відповів:

— Шоу.

— Доброго ранку, це Оуен Вайтекр зі Служби з реєстрації зміни імені в Об’єднаному Королівстві. Прошу вибачення за те, що змусили вас так довго чекати…

Фінлі помахав Вульфу рукою, щоб привернути його увагу.

— Маєте для нас ім’я?

— Власне кажучи, так. Як ми й домовлялися, надсилаю вам факсом копію сертифікату, проте мені здалося, що варто було повідомити особисто, зважаючи… Що ж, зважаючи на те, що ми знайшли.

— Що саме?

— Віджай Рана народився як Віджай Халід.

— Халід?

— Саме так. Тому ми перевірили і з’ясували, що Наґіб Халід був його єдиним рідним, молодшим братом.

— А щоб тебе!

— Перепрошую?

— Не звертайте уваги. Дякую, — сказав Фінлі й поклав слухавку.

Уже за кілька хвилин Сіммонс призначив ще трьох поліціянтів, щоб ті допомогли Вульфу та Фінлі покопирсатися у таємному минулому Рана. Щоб їх не відволікали в головному офісі та щоб відгородитися від шуму, вони стали до роботи у конференц-залі. У них було ще чотирнадцять із половиною годин, щоб знайти його.

Ще був час.

Едмундс провів ніч на надзвичайно незручному дивані, тому в нього страшенно боліла шия. Він повернувся додому, до колись ще позаміського невеликого двоповерхового будиночка, о 20.10 і побачив свою тещу, яка мила посуд після того, як Тіа приготувала вечерю. Він зовсім забув про домовленість. Жінка привітала його зі звичною теплотою та міцно обняла пухкими руками, а щоб дістати йому до грудей, їй довелося стати навшпиньки. Натомість Тіа зовсім не була такою поблажливою. Відчувши напруження між ними, мати Тіа вибачилася й пішла так швидко, як тільки могла, щоб це було ввічливим.

— Ми домовлялися про це більше двох тижнів тому, — сказала Тіа.

— Я мусив затриматися на роботі. Вибач, що пропустив вечерю.

— Ти мав купити десерт, не забув? Мені довелося ліпити докупи одного з моїх трюфелів.

Раптом йому стало не так шкода, що він пропустив вечерю.

— О ні, — сказав він, переконливо вдаючи розчарування. — Тобі варто було залишити мені трохи.

— Я залишила.

«Прокляття».

— Це таким тепер буде наше життя? Ти пропускатимеш вечері, повертатимешся, коли заманеться, із нафарбованими нігтями?

Едмундс зніяковіло глянув на лусочки пурпурового лаку на руках.

— Зараз пів на дев’яту, Тіа. Це не зовсім «коли заманеться».

— Тоді буде гірше, адже так?

— Можливо. Тепер це моя робота, — випалив Едмундс.

— Саме тому я ніколи й не хотіла, щоб ти переїжджав із Фрауда, — сказала Тіа, її голос повищав.

— Але я переїхав!

— Ти не можеш бути таким егоїстичним, тепер, коли ти — батько!

— Егоїстичним? — не вірячи власним вухам вигукнув Едмундс. — Я заробляю гроші, щоб ми могли вижити! На що ще ми житимемо? На твою зарплатню перукаря?

Він відразу ж пошкодував про такий дошкульний коментар, але слово не горобець… Тіа побігла сходами вгору і грюкнула за собою дверима спальні. Хоча він і сподівався, що зможе вранці вибачитися, але пішов на роботу ще до того, як вона прокинулася, тому подумки зробив для себе позначку: дорогою додому купити якогось букета.

Спершу він зустрівся з Бакстер, сподіваючись, що вона не помітить, що на ньому була та сама сорочка, що й учора (усі інші висіли, випрасувані, за замкненими дверима спальні), чи того, що він не може нахиляти голову вправо. Поки вона була зайнята розмовами з хірургами-ортопедами та терапевтами з приводу реконструкції ноги, йому доручили з’ясувати все можливе про звичайний срібний перстень.

Скориставшись телефоном, він знайшов шановані ювелірні майстерні поблизу й вирушив пішки до «Victoria». Коли Едмундс прийшов до крамниці, манірний продавець був просто у захваті від того, що міг допомогти, вочевидь насолоджуючись усією драмою. Він провів хлопця до службового приміщення, де на зміну розслабленій та вишуканій ілюзії, яку створював фасад будівлі, з’явилися масивні сейфи, брудні інструменти, шліфувальне обладнання та дроти від більше десятка прихованих камер, встановлених над кожною укріпленою скляною вітриною.