Даніель Коул - Лялька

— Там просто потоп, — сказала вона присутнім, на той випадок, якщо вони цього не знали.

— Вип’єш чогось? — запропонував Вульф.

— Душу віддала б за чай, — промовила вона, і драматичності в її словах вистачило для того, щоб привернути увагу більшості глядачів.

Вульф тактовно вийшов із кімнати, щоб приготувати напій, залишаючи обшуки Вокеру та його поліціянтам. Йому було б незручно обшукувати колегу, подругу, яку знав уже так давно. Так хоча б здавалося, що він був ніяк не причетний до цього. Вульф тягнув якомога довше перед тим, як знову повернутися до охорони, а потім побачив, як Елізабет жартує з Фінлі, поки той ретельно переглядає вміст її портфеля. Він витягнув різьблену запальничку (яку вона тримала при собі лише як згадку) та дві дорогі кулькові ручки.

— Схвалено! — посміхнувся Фінлі.

Він закрив портфель та повернув його Елізабет, яка саме зробила кілька ковтків теплуватого чаю.

— То де мій клієнт?

— Я проведу тебе до нього, — сказав Вульф.

— Нам знадобиться певна приватність.

— Біля дверей хтось буде.

— Це конфіденційна розмова, дорогенький.

— Тоді тобі краще говорити тихо, — знизав плечима Вульф.

Це змусило Елізабет посміхнутися.

— А ми одне одного варті, правда ж, Натане?

Щойно вони дійшли до дверей камери Рана, у Вульфа задзвонив телефон.

Вартовий впустив Елізабет усередину, а потім знову замкнув двері. Вульф був задоволений і, перед тим як відповісти, знову повернувся до коридору. Це телефонував Сіммонс, щоб поділитися двома новинами. Йому щойно повідомили, що Служба захисту громадян нарешті змогла рухатися далі і буде в них за півгодини. Потім він перейшов до другого, суперечливішого питання. Вульфу та Фінлі не дозволили супроводжувати Рана.

— Я поїду з ними, — рішуче промовив Вульф.

— Вони дотримуються суворих протоколів, — заперечив Сіммонс.

— Я не віддам… Ми не можемо просто передати його й дозволити відвезти Бог знає куди.

— Можемо і дозволимо.

— І ти на це погодився? — Вульф був помітно розчарований своїм шефом.

— Так.

— Дозволь мені поговорити з ними.

— Нізащо.

— Я буду ввічливим, обіцяю. Просто дозволь мені пояснити їм ситуацію. Який номер?

Поки Вульф сперечався з керівником команди, яка їхала до них, його дешевий електронний годинник дзеленькнув, сповіщаючи про опівніч. Поступово тупоголовий чоловік дедалі більше починав дратувати Вульфа, бездумно відмовляючись порушувати протокол за будь-яких обставин. Відчуваючи, що може отримати більше задоволення, якщо розмовлятиме з ним особисто, Вульф назвав його «телепнем» і повісив слухавку.

— Не дивно, що в тебе немає друзів, — сказав Фінлі.

Разом з іншими поліціянтами та Вокером він дивився прогноз погоди на крихітному екрані мобільного.

— Пориви вітру сягатимуть дев’яноста миль за годину, — застерігав викривлений голос.

— Вони гарно треновані, ті хлопці, — продовжив Фінлі. — Тобі варто перестати бути таким схибнутим на контролі.

Вульф уже хотів було сказати щось, що могло б поставити під загрозу стосунки з одним із його небагатьох друзів, аж раптом почув, як поліціянт відмикає камеру Рана. До коридору вийшла Елізабет. Коли двері за нею зачинилися і клацнув замок, жінка все ще уривчасто прощалася зі своїм клієнтом. Вокер вилучив її взуття через неймовірно високі підбори, а тому, коли йшла коридором, Елізабет ступала по бежевій підлозі босоніж. Вона пройшла повз Вульфа не промовивши ані слова і зібрала зі столу свої речі.

— Ліз? — сказав він, спантеличений такою різкою зміною її настрою. — Усе гаразд?

— Усе нормально, — відповіла вона, закутуючись у пальто.

Коли вона застібала кнопки, руки почали тремтіти. Потім, на велике подивування Вульфа, вона витерла мокрі очі. — Я би хотіла піти, будь ласка.

Елізабет пройшла до дверей.

— Він сказав щось таке, що засмутило тебе? — запитав Вульф.

Він відчував, що починає злитися. Так, неначе мав захистити цю жінку, яка щоденно працювала з найгіршими представниками людства. Він знав, що вивести з рівноваги неймовірно товстошкіру Елізабет могла лише незаслужено жорстока уїдливість.

— Я вже велика дівчинка, Натане, — випалила вона. — Двері… зараз… будь ласка.

Вульф пройшов уперед і відчинив важкі двері. Коли Елізабет вийшла надвір, до ще одного пориву вітру та дощу додався віддалений гуркіт грому.

— Твій портфель! — сказав Вульф, зрозумівши, що вона напевно лишила його з Рана.

Здавалося, Елізабет чогось злякалася.