Даніель Коул - Лялька

— Не кусай руку, яка тебе годує.

— Ні, не так. Ось воно: не кусай руку, яка є єдиним захистом, що відгороджує тебе від плодовитого, безжального, геніального серійного вбивці.

Цього разу на хлоп’ячому обличчі Ґарланда з’явилася самовдоволена посмішка.

— Знаєш, а я вже почав працювати над сьогоднішньою статтею. Розпочну з поздоровлення столичної поліції зі ще одним успішним виконанням.

Бакстер замислилася над тим, скільки проблем створить собі, якщо вдарить чоловіка, якого мала б захищати.

— Однак це не зовсім правда, адже так? Ви ж перевершили самі себе. Детектив Вульф здобув вам два очки за раз!

Бакстер не відповіла й роззиралася навколо. Ґарланду, напевно, здалося, що він зачепив її за живе. Насправді ж, вона просто перевіряла, чи є поруч свідки, на той випадок, якщо втратить над собою контроль.

Поки вони розмовляли, сонце сховалося за хмарою і затінений таємничий сад став ще зловіснішим. Несподівано образ дому Господнього розколовся на частини, залишаючи всередині неспокійне відчуття: міцні стіни осипалися під змієподібними пагонами рослин, які шматок за шматком тягли їх у землю — переконливий доказ того, що у цьому, забутому Богом, місці не залишилося нікого, хто б переймався тим, щоб його зберегти.

Повністю зруйнувавши для себе чарівність щойно віднайденого місця для пікніка, Бакстер розвернулася до Ґарланда й помітила верхівку тонкої чорної коробочки, що визирала з-під коміра його сорочки.

— Ах ти ж негідник, — сказала Бакстер, вихопивши в нього з кишені міні-записувач.

На ньому блимав червоний вогник запису.

— Гей, ти не можеш…

Бакстер розтрощила його на вимощеній бруківці, ще й притоптала підбором, щоб уже напевне.

— Припускаю, що заслужив це, — з несподіваною люб’язністю визнав Ґарланд.

— Послухай, ось як усе буде: біля твого будинку чергують двоє поліціянтів. Використай їх. Завтра Вульф уже буде на зв’язку…

— Я не хочу Вульфа. Я хочу тебе.

— Не варіант.

— Послухай, детективе, ось як все буде: я не в’язень. Мене не заарештували. Столична поліція не може мене утримувати, і я не зобов’язаний приймати її допомогу. Хай там як, а у вас зараз не найкращий послужний список. Я погоджуся працювати з вами, однак лише на своїх умовах. Перша: я хочу тебе.

Не в настрої вести перемовини, Бакстер підвелася.

— Друга: я хочу підробити власну смерть.

Бакстер потерла скроню і здригнулася так, наче недалекоглядність Ґарланда завдала їй фізичного болю.

— Подумай про це. Якщо я вже буду мертвий, убивця не зможе вбити мене. Ми мусимо зробити все реалістично, наприклад, на очах багатьох свідків.

— Щось у цьому таки є, — промовила Бакстер.

Коли вона знову сіла поруч із ним, обличчя Ґарланда засяяло.

— Ми можемо пересадити тобі обличчя Джона Траволти… Ні, зачекай, то був фільм. Як щодо телепортації… ні. Ось воно: ми візьмемо напрокат винищувача — гадаю, у ліцензії Вульфа цей пункт має бути — і підірвемо гелікоптер…

— Тричі ха-ха, — промовив трохи зніяковілий Ґарланд. — Щось мені підказує, що ти не сприймаєш мене всерйоз.

— Бо так і є.

— Моє життя висить на волосині, — сказав Ґарланд, і вперше Бакстер почула в його голосі страх і жалість до самого себе.

— Тоді йди додому, — промовила вона.

— Дуже вам дякую, я ціную вашу допомогу. Вам також. До побачення.

Едмундс поклав слухавку саме тієї миті, коли Бакстер повернулася до офіса після зустрічі з Ґарландом. Він боляче вщипнув себе за ногу під столом, аби бути впевненим, що не посміхатиметься, коли вона підійде.

Бакстер ненавиділа, коли він усміхався.

Вона сіла за свій комп’ютер, голосно фиркнула й почала витрушувати собі в долоню крихти з клавіатури.

— Хай би що то було, ти їв хоча б щось? — випалила раптом вона.

Едмундс вирішив не згадувати, що був надто заклопотаний, щоб пообідати і що Бакстер тримала рештки батончика зі злаків, яким сама ж і снідала. Вона глянула на Едмундса, який із напруженим виразом обличчя терпляче спостерігав за нею. Здавалося, він міг будь-якої миті вибухнути від хвилювання.

— Гаразд, розповідай, — зітхнула вона.

— «Коллінс і Гантер». Це сімейна юридична фірма, розташована в Сюрреї, має кілька філій та партнерів по всій країні. У них є давня традиція дарувати своїм працівникам персні… — Едмундс витягнув пакетика для речових доказів, у якому лежав масивний платиновий перстень, — … ось такий от коштовний перстень, після п’яти років роботи.