Даніель Коул - Лялька

Очевидно, коли до будинку прибула озброєна група швидкого реагування й виламала двері до його нікчемного помешкання, Вульфа не було вдома. Поки вони перебували в заторі, якого Фінлі спромігся відшукати для них, команда їхніх колег обшукувала крихітну квартирку, зрештою-таки розпакувавши купи коробок, які Вульф залишив припадати пилом, відколи переїхав.

Ешлі пояснили основні аспекти справи. Вона сказала, що й гадки не мала про теперішнє місцезнаходження Вульфа і нічого не знала про те, що його відсторонили. Як остання, хто бачив Вульфа, Бакстер не мала іншого вибору, окрім як детально відтворити їхню останню розмову, хоча й вирішила не згадувати про удар кулаком в обличчя, оскільки така недоречна подробиця лише спровокувала б появу нових запитань, а вона була не в настрої на них відповідати.

Вони забрали Ешлі о 12.15 і мали зустрітися із Сіммонсом о 13.30 на стоянці стадіону Вемблі. Бакстер уже подзвонила йому, щоб попередити, що вони запізняться. Відтоді жодна із жінок не промовила ані слова, і навіть Фінлі докладав усіх зусиль, щоб зберегти свою фірмову життєрадісність та не дати авто потонути у тривалій тиші.

Бакстер почувалася надто незахищеною. Вони стояли на тій же дорозі вже майже десять хвилин, поки пішоходи виходили й заходили до громадського транспорту, деякі проходили лише в кількох дюймах від їхньої пасажирки, якій загрожувала небезпека. Коли три авто (два за правилами і одне «БМВ») проїхали світлофор, Бакстер точно зрозуміла, де вони були.

— Що в біса ми робимо в Сохо? — запитала вона.

— Ти попросила, щоб я сів за кермо.

— Так, але я думала їхати «у правильному напрямку» розумілося саме собою.

— У такому разі, який би шлях обрала ти?

— Шордіч, Пентонвіль, Ріджентс-парк.

— Тут є дорога біля Кінгс Крос.

— Добре, що ми не застрягли на котрійсь із тих.

Пролунав сигнал нового вхідного повідомлення, й Ешлі потайки глянула на свій телефон.

— Що за чорт? — сказала Бакстер, повертаючись обличчям до неї. — У тебе мали забрати його.

Вона нетерпеливо підняла руку, поки Ешлі квапливо друкувала відповідь.

— Зараз! — випалила Бакстер.

Ешлі вимкнула телефон і передала його. Бакстер витягла акумулятор і сім-карту, а потім кинула його у бардачок.

— Скажи мені, чому ми всі ризикуємо своїми дупами, намагаючись сховати тебе, а ти в цей час сидиш тут біля телефону?

— Вона отримала повідомлення, — сказав Фінлі.

— Можливо, ти змогла б викласти у Фейсбук гарненьке селфі біля укриття, коли ми дістанемося туди.

— Вона отримала його! — випалив Фінлі.

Авто позаду засигналило, і Фінлі озирнувся й побачив, що двох машин попереду вже не було. Він поїхав до червоного світла, де над перехрестями здіймався грандіозний Палас-театр.

— Це Шафтсбері-авеню? — вжахнулася Бакстер. — На якій планеті це мав стати найшвидший шлях до…

Грюкнули дверцята авто.

Бакстер і Фінлі обоє розвернулися й витріщилися на порожнє заднє сидіння. Бакстер залишила дверцята з пасажирського боку відчиненими й вийшла з авто. Вона помітила Ешлі, яка пробиралася через групу туристів з однаковими рюкзаками, а потім зникла за рогом на Шафтсбері-авеню. Бакстер навздогін побігла за нею. Фінлі вискочив на червоне світло й заледве уникнув лобового зіткнення з авто, яке наближалося з іншого боку. Уперше за кілька років він вилаявся і змушений був повертати назад.

Ешлі повернула на першу вулицю наліво. До того часу, як Бакстер досягла рогу, вона повернула направо і пройшла під прикрашеною аркою Пайфан, яка позначала вхід до Китайського кварталу. Бакстер дійшла до воріт. Декоративний зелений дах високо над вулицею підтримували брудно-золотисті колони. Вона більше не бачила Ешлі, яка сповільнилася від швидкої ходьби, знаючи, що зможе влитися в безупинний натовп між вузькими вуличками магазинів і ресторанів.

— Поліція! — закричала Бакстер, тримаючи перед собою посвідчення.

Вона почала продиратися крізь постійний потік божевільних туристів, які проходили під низками червоних ліхтарів, які час від часу перетиналися. Коли Бакстер пробігала поміж вуличних торгівців, власники магазинів сміялися й перегукувалися між собою незрозумілою мовою, музика з відчинених вікон невеличких кафе по боках накладалася одна на одну, а забруднене лондонське повітря наповнювали незнайомі запахи. Якщо вона не помітить Ешлі впродовж наступних кількох секунд, то це означатиме, що вона загубила її. Бакстер розгледіла біля ліхтарного стовпа, пофарбованого як доповнення до яскравих арок, яскраво-червоний кошик. Бакстер вилізла на нього, попри спантеличені погляди уважніших людей з натовпу, й роззиралася поверх моря голів. Ешлі була в двадцяти метрах попереду неї і трималася близько до вітрин, пробираючись до арки виходу та пабу «Онейл», який позначав повернення до реальності.