Стівен Кінг - Кінець зміни

Пожежі, здатні випалити мільйони гектарів лісу, можуть починатися з одного сірника, закинутого в сухі чагарі. «Заппіти», що їх Брейді роздав за допомогою своїх живих дронів, — це сотні сірників. Загоряться не всі, а ті, що запалилися, можуть і згаснути. Брейді це знає, але в нього є zeetheend.com в ролі й обмежувача, й каталізатора. Чи спрацює? Він не має цілковитої певності, але часу на великі випробування обмаль.

А якщо вдасться?

Підліткові самогубства по всьому штату — можливо, по всьому Середньому Заходу. Сотні, можливо, тисячі. Як вам це сподобається, екс-детективе Ходжесе? Чи покращить пенсію вам, старому надокучливому мудаку?

Він міняє ноутбук Бабіно на ґаджет Z-Боя. Він мислить його як «заппіт-нуль», бо то перший такий пристрій, який він побачив, — того дня, коли Ел Брукс приніс його йому в кімнату з думкою, що Брейді він сподобається. І сподобався. О так, дуже сподобався.

До цього не додано отієї програми з рибками-номерами й передпороговими повідомленнями, бо Брейді це не було потрібно. Це — суто для мішеней. Він дивиться, як рибки плавають туди й сюди, дивиться, щоб сфокусуватися й зосередитися, — потім заплющує очі. Спочатку там темно, але за кілька секунд починають з’являтися червоні вогники — тепер понад п’ятдесят. Вони схожі на цятки на комп’ютерній мапі, тільки вони не стоять на місці. Вони плавають туди й сюди, ліворуч, праворуч, їхні шляхи перетинаються. Він наздогад обирає одну, і його очі під повіками рухаються, стежачи за нею. Вона сповільнюється, сповільнюється, сповільнюється. Зупиняється, потім більшає. Розкривається, немов квітка.

Він у спальні. Там дівчинка нерухомо дивиться на екран свого «заппіта», отриманого безкоштовно з badconcert.com. Вона у ліжку, бо сьогодні не пішла в школу. Може, сказала, що хвора.

— Як тебе звати? — питає Брейді.

Іноді вони просто чують голос із ігрового пристрою, але найбільш сприйнятливі його бачать — наче якогось аватара у відеогрі. Ця дівчинка — з других, початок сприятливий. Але вони завжди краще реагують на свої імена, то він його повторюватиме. Вона без здивування дивиться на молодого чоловіка, який сидить поряд на ліжку. Її обличчя бліде. Очі затуманені.

— Я Еллен, — каже вона. — Я шукаю потрібні цифри.

Аякже, думає він і просковзує в її розум. Вона на сорок миль на південь від нього, але щойно демо-екран розкрився — уже ніяка відстань не важить. Він міг би контролювати її, зробити одним зі своїх дронів, але хоче цього не більше, ніж колись міг би хотіти темної ночі пробратися в дім Олівії Трелоні й перерізати їй горло. Убивство — це не контроль: убивство — це лише вбивство.

Самогубство — це контроль.

— Чи ти щаслива, Еллен?

— Колись була, — каже вона. — І можу стати щасливою знов, якщо знайду потрібні цифри.

Брейді нагороджує її усмішкою — водночас чарівною й печальною:

— Так, але цифри — вони як життя, Еллен. Нічого не складається. Чи не так?

— Угу.

— Скажи мені дещо, Еллен, — що тебе турбує? — Він би міг виявити це сам, але краще, коли вона йому розкаже сама. Він знає: щось таке є, адже всіх щось турбує, а надто підлітків.

— Просто зараз? SAT.

Аг-га, думає він, той самий горезвісний «шкільний тест придатності», яким зоотехніки з міносвіти відділяють овець від козлів.

— У мене так погано з математикою, — каже вона. — Просто капець.

— Із цифрами погано, — каже він, співчутливо киваючи.

— Якщо я не наберу хоча б шістсот сорок, то не потраплю в хорошу школу.

— А тобі й чотириста — це вже велика удача, — каже він. — Чи не так, Еллен?

— Так. — Сльози стоять в її очах і починають скочуватися щоками.

— А тоді ти й англійську погано складеш, — додає Брейді. Він розкриває її, і це найприємніше. Як запускати руки в нутрощі тварині, яка оглушена, але ще жива, і витягати з неї кишки. — Ти загальмуєш.

— Мабуть, я загальмую, — каже Еллен.

Тепер вона вголос схлипує. Брейді перевіряє її короткочасну пам’ять і виявляє, що батьки дівчинки пішли на роботу, а молодший братик у школі. Тож плач цілком доречний. Хай сучка галасує, скільки хоче.

— Не мабуть. А точно загальмуєш, Еллен. Бо ти не впораєшся з напругою.

Вона схлипує.

— Скажи це, Еллен.

— Я не впораюся з напругою. Я загальмую, і, якщо я не потраплю в хорошу школу, тато буде розчарований, а мама на мене злитиметься.

— А якщо ти взагалі ні в яку школу не потрапиш? А якщо єдина робота, яку ти зможеш отримати, — це прибирати в будинках чи складати одяг у пральні?