Стівен Кінг - Кінець зміни

Він поринає в сон і відчуває, як пливе в легкому тумані незв’язних спогадів — усього, що залишилося від Фелікса Бабіно. Відчуває смак м’ятної помади дівчинки, з якою той уперше поцілувався, — Марджорі Паттерсон у старшій школі Іст-Джуніор у Джопліні (штат Міссурі). Бачить баскетбольний м’яч із потертим написом «VOIT». Відчуває тепло в спортивних штанцях, коли він впісявся, розмальовуючи картинки за бабусиним диваном, великого м’якого динозавра з полинялого зеленого велюру.

Дитячі спогади, очевидно, відходять останніми.

Невдовзі після другої години ночі він смикається від яскравої згадки: батько дає йому ляпанця за те, що грався сірниками на горищі, — і підхоплюється на ківшеподібному сидінні «бумера». На мить найвиразніша деталь того спогаду ще залишається: пульсація вени на почервонілій батьковій шиї, просто над комірцем синьої сорочки поло фірми «Izod».

І він знову стає Брейді — Брейді, вбраним у шкуру Бабіно.

Перебуваючи здебільшого ув’язненим у палаті 217 і в тілі, вже не здатному працювати, Брейді мав цілі місяці, щоб планувати, переглядати плани знову і знову. При цьому він припускався помилок (наприклад, він шкодує, що надіслав Z-Боєм повідомлення Ходжесові через «Блакитну парасольку» — треба було почекати, поки все буде скінчено з Барбарою Робінсон), проте він діяв наполегливо, і ось уже йому майже все вдалося.

Уявно він репетирував цю частину операції десятки разів і тепер упевнено йде вперед. Рухом картки Бабіно він потрапляє в двері з написом «Обслуговування A». На верхніх поверхах чути притишене гучання машин, які обслуговують лікарню, — а може, навіть цього не чути. Знизу лунає розмірений гуркіт, і кахляна підлога пашіє жаром. Але, як він і очікував, тут немає нікого. Міська лікарня ніколи не поринає в глибокий сон — але під ранок вона стуляє очі й дрімає.

Кімната відпочинку для робітників обслуговування також порожня, так само душ і роздягальня біля нього. На деяких шафах висять замки, але більшість відімкнена. Він зазирає в шафу за шафою, перевіряє розміри, доки знаходить сіру сорочку й робочі штани, які приблизно підходять Бабіно. Він знімає одяг лікаря й перевдягається в робочу форму, не забувши прихопити й пляшечку таблеток, узяту з ванної лікаря. Це потужна суміш ліків містера й місіс Бабіно. На одному з гачків коло душової він бачить останній штрих до образу — бейсболку з червоно-синім логотипом команди «Бабаки». Бере її, підтягує стрічку на потилиці й насуває шапку на лоба, намагаючись сховати під неї всю сріблясту гриву Бабіно.

Він іде через весь відсік А і завертає ліворуч до лікарняної пральні, де задушливо і парко. Дві працівниці сидять на пластикових стільцях між двома рядами гігантських сушарок «Foshan». Обидві міцно заснули, в однієї в поділ зеленої нейлонової спідниці перекинулася коробочка з печивом-тваринками. Далі, за пральними машинами, коло шлакоблокової стіни стоять два візки з пранням. Один повний лікарняних сорочок, а другий — чистої постільної білизни. Брейді бере оберемок сорочок, кладе на акуратні стосики білизни і котить візок коридором.

До «Відра» він дістається, пересівши з ліфта на ліфт і перейшовши через галерею, і за цей похід йому зустрічається рівно четверо людей. Дві медсестри перешіптуються біля шафи з медикаментами; двоє практикантів сидять у лікарській і тихо посміюються, дивлячись на щось у ноутбуку. Ніхто з них не помічає робітника «цвинтарної» — передранкової — зміни, який, опустивши голову, штовхає візок із білизною.

Місце, де його найімовірніше можуть помітити — і, можливо, впізнати, — це сестринський пост посеред «Відра». Але одна з медсестер розкладає пасьянс на комп’ютері, а друга щось записує, схиливши голову на вільну руку. Вона краєм ока помічає рух і, не підводячи очей, питає, як справи.

— Добре! — відказує Брейді. — Тільки нічка холодна.

— Умгу, я чула, насувається буря. — Медсестра позіхає й повертається до своїх записів.

Брейді котить возик коридором, зупиняться біля палати 217. Один із маленьких секретів «Відра» полягає в тому, що палати мають двоє дверей — одні з номером, а другі без. Двері без номера відчиняються в комірчину при палаті, тож поновити запас білизни та інших потрібних речей можна, не турбуючи спокою пацієнта — чи його неспокійного розуму. Брейді хапає кілька сорочок, роззирається, пересвідчуючись, що за ним справді не стежать, і прослизає в двері без номера. За мить він уже дивиться на власне тіло згори. Роками він усіх дурив і схиляв до думки, що Брейді Хартсфілд — це те, що персонал між собою називає овочем, колодою чи СГННВ — «світло горить, нікого нема вдома». А тепер він і справді такий.