Стівен Кінг - Кінець зміни

Він закриває ноутбук, бере його під пахву і виходить із кабінету. У дверях він щось згадує — і повертається до письмового столу Бабіно. Висуває середню шухляду і знаходить саме те, чого хоче, навіть довго ритися не треба. Коли щастить, так уже щастить.

Брейді повертається до вітальні. Z-Бой сидить на канапі, його голова похилена, плечі зсутулені, руки звисають між розсунутими колінами. Вигляд у нього невимовно виснажений.

— Мені час іти, — каже Брейді.

— Куди?

— Не твоє діло.

— Не моє діло.

— Точно. Тобі треба спати далі.

— Тут, на канапі?

— Або нагорі в будь-якій спальні. Але перед тим тобі треба ще дещо зробити. — Він вручає Z-Боєві фломастер, знайдений у шухляді Бабіно. — Постав свій знак, Z-Бою, як тоді, в домі місіс Еллертон.

— Вони були живі, коли я дивився на них із гаражу, я знаю, а зараз, вони, мабуть, мертві.

— Напевне, так.

— Я ж їх не вбивав, ні? Бо мені здається, що я був принаймні в ванній. І написав там «Z».

— Ні, нічого такого не бу…

— Я шукав той «заппіт», як ви мене просили, це точно. Дуже добре шукав, але ніде не знайшов. Думаю, вона його викинула.

— Це вже не важливо. Просто постав тут знак, добре? Постав його хоча б у десяти місцях. — Раптом у нього виникає думка. — А ти ще вмієш до десяти рахувати?

— Раз… два… три…

Брейді дивиться на «ролекс» Бабіно. Чверть по четвертій. Ранкові обходи у «Відрі» починаються о п’ятій. Час летить, мов на крилах.

— Молодець! Постав свій знак хоча б у десяти місцях. Потім можеш лягати спати.

— Добре, я поставлю свій знак хоча б у десяти місцях. Потім ляжу спати. Потім поїду до того будинку, за яким ви хочете, щоб я стежив. Чи мені зараз уже не треба, якщо вони померли?

— Гадаю, зараз уже туди не треба. Повторимо, гаразд? Хто вбив мою жінку?

— Я, але я не винуватий. Я був під гіпнозом, я навіть не пам’ятаю. — Z-Бой плаче. — Ви повернетеся, Докторе Z?

Брейді посміхається, демонструючи тонку роботу дантистів:

— Звісно.

Його очі роблять рух угору і ліворуч.

Він дивиться, як старий човгає до здоровенного телевізора формату «Боже, який я багатий!», що висить на стіні, і малює на його екрані велике Z. Необхідності в тому, щоб обписати місце злочину буквами Z, немає, але Брейді вважає, що це буде тонкий хід, особливо коли поліція спитає колишнього Бібліотечного Ела, як його звати, і він назветься Z-Боєм. Трохи додаткового полірування для вже готового ювелірного витвору.

Брейді йде до парадних дверей, знову переступаючи через Кору. Вистрибом спускається з ґанку і робить танцювальний рух унизу, клацнувши пальцями Бабіно. Трохи боляче: уже розвивається артрит, та й що з того? Брейді знає, що таке біль, — і справжньому болю далеко до отакого звичайного неприємного відчуття у фалангах пальців.

Підтюпцем підбігає до Елового «малібу». Не дуже то й велика радість порівняно з БМВ покійного Бабіно, але ця машинка довезе його куди треба. Він заводить двигун і супить брови, чуючи класичну фігню з радіоли. Перемикає на BAM-100, знаходить там щось із «Black Sabbath» з тих часів, коли Оззі ще давав жару. Кидає прощальний погляд на «бумер», припаркований на газоні, — і вирушає.

Попереду ще далека дорога, ну і потрібен фінальний штрих, вишенька на морозиві. Для цього йому не потрібна Фредді Лінклаттер, досить «мак-ноута» доктора Б. Тепер він уже зірвався з повідка.

Він — вільний.

Приблизно тоді, коли Z-Бой доводить, що вміє рахувати до десяти, закривавлені вії Фредді Лінклаттер відліплюються від закривавлених щік. Вона виявляє, що дивиться в широко розплющене каре око. Кілька довгих секунд їй потрібно, щоб зрозуміти: це насправді не око, а вічко від гілки на дошці підлоги — дуже схоже на людське око. Вона лежить на підлозі в найгіршому похміллі свого життя. Навіть гіршому, ніж після тієї катастрофічної гулянки на честь двадцятиодноріччя, коли вона змішала кристалічний мет з ромом «ронріко». Потім вона вважала, що їй несказанно пощастило пережити цей експериментик. Тепер вона майже шкодує про це, бо їй значно гірше. Болить не лише голова. У грудях таке відчуття, ніби команда «Marshawn Lynch» [43] Команда з американського футболу, відома агресивним стилем гри. використала її як манекен на силовому тренуванні.

Вона наказує своїм рукам поворухнутися — і вони неохоче ворушаться. Спирається ними на підлогу, як для віджимання, і підіймається. Починає вставати, але верхня сорочка лишається внизу: вона прилипла до підлоги на щось, на вигляд дуже схоже на кров, яке, утім, підозріло відгонить скотчем. То ось чого вона набухалася, так що взагалі її дурні ноги перестали тримати. Головою навернулася. Але, Боже, скільки ж вона випила?