Стівен Кінг - Кінець зміни

— Агов, привіт, — промовила Фредді Лінклаттер із незвичною сором’язливістю. — Як справи?

Це відкривало розмаїття можливостей.

Брейді щосили постарався всміхнутися.

Кора Бабіно витирає потилицю рушником із монограмою і, насупившись, дивиться на монітор у підвальному тренажерному залі. Вона зробила лише чотири чи шість миль [35] 6—8 км. на біговій доріжці, вона терпіти не може, коли її переривають, а цей дивак повернувся.

Дзень-дзелень! — лунає дзвоник над дверима, і вона чує вгорі кроки чоловіка, але нічого не відбувається. На моніторі старий у вошивій куртці — точно як один з тих бомжів, які, буває, стоять на перехрестях із табличками на зразок: «ГОЛОДНИЙ, БЕЗ РОБОТИ, ВЕТЕРАН, БУДЬ ЛАСКА, ДОПОМОЖІТЬ» — так там і лишається.

— Чорт, — бурмоче під ніс вона і ставить доріжку на паузу. Підіймається сходами, відчиняє двері в задній коридор і кричить: — Феліксе! Це той твій друг дивакуватий! Це Ел!

Відповіді немає. Він знов у своєму кабінеті, може, знову дивиться на свою гру — просто як закохався в неї. Спочатку, коли вона казала про дивну нову пристрасть Фелікса друзям у клубі, це був жарт. А зараз щось уже не до сміху. Йому шістдесят три, він застарий для дитячих комп’ютерних забавок, і замолодий, щоб настільки все забувати, і вона вже хвилюється, чи в нього це не вияви ранньої хвороби Альцгеймера. Також їй спадало на думку, що оцей тип, який ходить до Фелікса, — якийсь наркоторгівець, але ж хіба чоловік ці штучки теж не переріс уже давно? Та й коли б Фелікс хотів якихось наркотиків, він би сам себе забезпечив: за його словами, у Кайнері половина лікарів чи не половину часу ходять під кайфом.

Дзень-дзелень! — знову лунає дзвоник.

— Та Йосип на кобилі! — каже вона і йде відчиняти сама, з кожним кроком дедалі сильніше дратуючись. Вона висока, худорлява, її жіночі форми стерті тренуванням майже нанівець. Засмага гольфістки лишається на ній навіть посеред зими, тільки набуває блідішої, жовтуватої барви, так що можна подумати, ніби вона страждає на якесь хронічне захворювання печінки.

Вона відчиняє двері. У дім залітає січнева ніч, холодить її спітніле обличчя й руки.

— Гадаю, я б хотіла знати, хто ви такий, — каже вона, — і що ви з моїм чоловіком задумали. Чи можу я у вас запитати?

— Звичайно, можете, місіс Бабіно, — відказує той. — Іноді я Ел. Іноді Z-Бой. Сьогодні я Брейді, і, слухайте-слухайте, як же й гарно вийти прогулятися, особливо такої холодної ночі!

Вона дивиться на його руки.

— Що в цій банці?

— Кінець ваших нещасть! — каже чоловік у заклеєній куртці — і лунає приглушений постріл. Дно пляшки вибухає і розлітається на шматки разом із оплавленими пасмами скловати. Вони кружляють у повітрі, наче пух молочаю.

Кора відчуває удар точно під майже зниклою лівою груддю й думає: «Цей сучий дивак мене вдарив…» Намагається вдихнути, але спочатку не може. У грудній клітині якесь дивне, мертве відчуття; щось тепле тече на еластичний пояс її тренувальних штанів. Вона дивиться вниз, намагаючись вдихнути, це їй вкрай необхідно, і бачить, як по блакитному нейлону розповзається червона пляма.

Вона зводить погляд на те старе одоробло в дверях. Той тримає рештки пляшки, наче подарунок: маленький гостинець людини, яка без запрошення завітала о восьмій вечора. Скловата стирчить із дна пляшки, нагадуючи обвуглену бутоньєрку. Нарешті жінці вдається вдихнути, але вдихається здебільшого рідина. Кора кашляє, бризкаючи кров’ю.

Чоловік у куртці заходить у дім і причиняє за собою двері. Кидає пляшку на підлогу. Потім штовхає жінку. Вона заточується, падає назад і зачіпає декоративну вазу, яка стоїть на столику біля вішаків, — і та падає. Ваза розлітається об підлогу з міцного дерева, наче бомба. Жінка знову з хлюпанням вдихає. «Тону, — думає вона, — тону просто у власному передпокої…» — і знову відкашлює кров.

— Коро! — кричить Бабіно звідкись із глибини будинку. Голос у нього такий, наче він щойно прокинувся. — Коро, з тобою все гаразд?

Брейді підіймає ногу Бібліотечного Ела й акуратно ставить його важкий чорний чобіт на напружені жили горла Кори Бабіно. Із рота вихоплюється ще кров, засмаглі щоки жінки тепер поплямовані нею. Він наступає з усієї сили. Лунає тріск — щось усередині неї ламається. Її очі вирячуються, майже вилазять з орбіт — а тоді тьмяніють.

— А ти міцна була, — майже лагідно відзначає Брейді.

Відчиняються двері. Чути швидке ляпання капців — і забігає Бабіно. Він у халаті поверх безглуздої піжами в стилі Г’ю Гефнера. Його срібна шевелюра, яку він зазвичай з такою гордістю плекає, нині шалено скуйовджена. Щетина на щоках уже починає перетворюватися на бороду. У його руці — зелений «заппіт», з якого лунає мелодійка «Риболовлі»: «Де море, де море красиве…» Він, завмерши, дивиться на тіло дружини на підлозі.