— Годі, — каже Барбара. У зимовому світлі, яке падає на них згори, вона дуже бліда. — Ми зрозуміли.
— То як думають? — питає Ходжес. — Що він був спільником Бабіно?
— Він потрапив під його вплив, — каже Піт. — Чи то вони обидва потрапили ще під чий-небудь вплив, але давай у таке не заглиблюватися, гаразд? Головне, на чому варто зосередитися, — це що ви поза підозрами. Цього разу не буде подяк, статей у газеті чи халявних послуг…
— Та то хай, — каже Джером. — У нас із Холлі все одно є чотири роки до кінця ще тієї халяви.
— А тобі вона навряд чи знадобитися, — каже Барбара Джерому. — Ти в місті зараз майже не буваєш. Може, ти б мені передав?
— А воно не передається, — самовпевнено каже Джером. — Краще хай у мене буде. Не хочу, щоб у тебе були проблеми з законом. Та й тебе тепер Деріс скрізь водитиме. Тільки дуже далеко не заходьте, коли ти розумієш, про що я.
— Ну ти як малий, — каже Барбара і звертається до Піта: — А скільки всього було самогубств?
Піт зітхає. Чотирнадцять за п’ять днів. У дев’ятьох були «заппіти», тепер такі самі мертві, як і господарі. Найстаршому було двадцять чотири, наймолодшому п’ятнадцять. Один хлопець із родини, як сусіди казали, дещо занадто релігійній — поряд із такими християни-фундаменталісти видаються лібералами. Цей іще батьків і малого братика з собою забрав. Стріляв з рушниці.
Усі п’ятеро на хвилину замовкають. Гравці за іншим столиком раптом розреготалися з чогось свого.
Піт порушує мовчанку:
— А спроб було понад сорок.
Джером присвистує.
— Так, розумію. Газети про це не пишуть, по телевізору не показують, навіть на «Убили-зарізали» того не передають, — таке прізвисько отримала в поліції малобюджетна радіостанція WKMM, гаслом якої є «Що кривавіше, то краще». — Але, звичайно, багато з тих спроб — може, навіть більшість — обговорювалися в соцмережах, і це може породити нові. Терпіти не можу такі сайти. Але все врешті усталиться й заспокоїться. Епідемії самогубств завжди відходять.
— Урешті, — відказує Ходжес. — Але чи з соцмережами, чи без них, з Брейді чи без нього, самогубство в нашому житті існує.
Говорячи це, він дивиться на картярів, особливо на двох лисих. Один виглядає добре (настільки, наскільки, приміром, Ходжес), — а другий, із запалими очима, схожий на живий труп. Одна нога в могилі, а друга — на банановій шкурці, як сказав би Ходжесів батько. І думка, яка виникає в нього, є занадто складною — занадто важкою від жахливої суміші гніву й суму, — щоб її висловити. Він думає про те, як деякі люди легковажно готові кинути те, за що інші продали б душу: здорове, вільне від болю тіло. А чому? Від сліпоти, від емоційних ран, від того, що занадто зосереджені на собі, аби за темним обрієм побачити майбутній світанок. Котрий настане, якщо ти ще дихатимеш.
— Ще тортику? — питає Барбара.
— Ні. Бо лусну. Але, якщо можна, підпишу вам гіпс.
— Будь ласка, — каже Барбара. — Напишіть щось дотепне.
— О, це понад Пітові повноваження, — каже Ходжес.
— Фільтруй базар, Керміте ! — Піт стає на одне коліно, немов хоче зробити пропозицію руки і серця, і щось старанно пише на гіпсі Барбари. Дописавши, він встає і дивиться на Ходжеса: — А тепер скажи правду: як ти себе почуваєш?
— Чорт, та добре. Мені приліпили таку штуку, яка краще контролює біль, ніж таблетки, і завтра я вже на волі. Не дочекаюся, щоб спати в рідному ліжку. — І після короткої паузи: — Я цю штуку переможу!
Піт чекає на ліфт, коли його наздоганяє Холлі.
— Це для Білла дуже багато означає, — каже вона. — Те, що ти прийшов, що ти й далі чекаєш від нього першого тосту.
— А з ним не так усе чудово, еге?
— Ні. — Він простягає руки, щоб її пригорнути, але Холлі відступає назад. Але швидко потиснути руку вона йому дозволяє. — Не так чудово.
— От лайно.
— Та отож, лайно. Саме так це й називається. Він не заслужив на таке. Але коли вже з ним оце сталося, йому потрібно, щоб поряд були друзі. Ви будете, правда?
— Ну звичайно. І не скидайте ще його з рахунків, Холлі. Де життя, там надія. Розумію, що це штамп, а все ж… — Він знизує плечима.
— І сподіваюся . Як уміє Холлі.
Не сказати, що вона така сама дивакувата, як раніше, думає Піт, але все одно чудна. Та йому це й подобається.
— Тільки подбайте, щоб він свій тост відносно чітко сказав, добре?
— Постараюся.
— І слухайте — він же пережив Хартсфілда. Хай там як, хай там що буде, але це вже є.
— У нас завжди буде Париж, маленька, — в манері Боґарта з фільму «Касабланка» відказує Холлі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу