Стівен Кінг - Кінець зміни

— Зроби сам, — каже він. — Ти завжди цього хотів.

Джером стоїть поряд на випадок, якщо Брейді надумає використати останній набій проти Ходжеса. Але ні. Брейді намагається приставити дуло до голови. Не вдається. Рука його смикається, але не підводиться. Він знову стогне. Кров переливається через нижню губу, протікає між дорогих коронок Бабіно. Йому можна було б поспівчувати, думає Ходжес, коли б не те, що він накоїв у центрі, що намагався зробити в залі «Мінго» і не та машина самогубства, яку він запустив сьогодні. Оскільки з основним її елементом уже покінчено, то машина ця скине оберти й зупиниться, а все ж на прощання ковтне ще кількох засмучених молодих людей. Ходжес цілком цього певен. Може, самогубство й безболісне, але воно таки заразне.

Його можна було б пожаліти, коли б він не був потворою, думає Ходжес.

Холлі опускається на коліна, бере руку Брейді й приставляє дуло йому до скроні.

— Ну ось, містере Хартсфілде, — каже вона. — Решту робіть самі. І хай Бог буде милосердний до вашої душі.

— Сподіваюся, не буде, — каже Джером. У світла фар снігохода його обличчя немов кам’яне.

Якусь довгу мить єдиними чутними звуками є гудіння великого двигуна снігової машини і завивання зимової бурі Ежені, яка набирає сили.

Холлі каже:

— Боже, та в нього навіть палець не на гачку. Допоможіть мені хто-небудь, я, мабуть, не зможу…

І — постріл.

— Остання витівка Брейді, — каже Джером. — Бог ти мій.

Ходжес до «експедішену» дійти не може зовсім ніяк, але Джером здатний підсадити його в кабіну «сно-кета». Холлі сідає поряд на зовнішнє місце. Джером вилазить за кермо і запускає двигун. Хоча він здає назад, а потім об’їжджає те, що лишилося від тіла Бабіно, він каже Холлі, щоб не дивилася до першої гірки.

— За нами кривавий слід, — пояснює він.

— У-у-у.

— Точно, — каже Джером. — «У-у-у» — це найдоречніше слово.

— Тьорстон казав, що в нього є снігоходи, — каже Ходжес. — Про танк «Шерман» [72] Танк періоду Другої світової війни. Він же М4. він нічого не казав…

— Це «такер сно-кет» — і ви йому «MasterCard» не пропонували. Не кажучи вже про чудовий «джип ранглер», який мене в ці хащі чудово довіз, дякую.

— А він справді мертвий? — питає Холлі. Її змарніле обличчя обернене до Ходжеса, а велика ґуля на лобі, здається, помітно пульсує. — Зовсім, насправді?

Відповідь буде: ні — ще ні. Поки — завдяки дивовижній здатності мозку самовідновлюватися — з голів бозна-скількох людей не вимиються його слизькі сліди. Але за тиждень — може, місяць — Брейді вже згине.

— Так, — каже він. — І, Холлі, — дякую за отой текстовий рингтон. Там, де хлопці кричать «гол».

Вона всміхається:

— А що ж тоді прийшло? Яке було повідомлення?

Ходжес насилу витягає з кишені телефон і каже:

— Щоб я скис… — і сміється. — Я ж зовсім забув!

— Що? Покажи-покажи-покажи!

Він розвертає телефон так, щоб Холлі прочитала есемеску від його дочки Елісон із Каліфорнії, де, без сумніву, сонячно:

«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ТАТКУ! 70 РОКІВ — І ВСЕ ОДНО ТИ ПРИ ВСІЙ СИЛІ! БІЖУ ДО КРАМНИЦІ, ПОТІМ ПЕРЕДЗВОНЮ. ХХХХ ЕЛЛІ».

Уперше, відколи Джером повернувся з Аризони, на сцені з’являється вірний Тайрон Екстазний Кайф [73] У романі «Містер Мерседес» Джером, коли виконує для Ходжеса різну господарську роботу, жартома «грає роль» такого собі вірного чорношкірого слуги (для якого він вигадав ім’я Тайрон Екстазний Кайф), вдаючи характерний акцент і манеру говорити. :

— Вам сімсят років, маса Ходжеса? Сили небесні! Та вам з лиця й на день не біше за шіссят дев’ять!

— Ну годі, Джероме! — каже Холлі. — Розумію, що тобі так весело, але звучить це дуже по-дурному й неосвічено.

Ходжес сміється. Сміятися боляче, але що вдієш. Він залишається притомним до самого «Гаража Тьорстона». Йому навіть вдається кілька разів слабенько затягтися косяком, який Холлі запалює й дає йому. Потім накочується темрява.

Мабуть, це воно і є, думає Ходжес.

З днем народження мене, думає він.

І вже нічого не думає й не відчуває.

чотири дні по тому

Піт Гантлі значно менш знайомий з лікарнею Кайнера, ніж його давній колега, який ходив сюди, мов на прощу, до одного давнього пацієнта, нині покійного. Піт зупиняється й питає дорогу двічі: у загального інформатора і в інформатора онкологічного відділення, — доки знаходить палату Ходжеса, але вона виявляється порожня. До поруччя на стіні причеплена в’язка повітряних кульок з написом «З днем народження, тату!». Кульки плавають під стелею.