Стівен Кінг - Кінець зміни

Ось рибка — сім, потім — чотири, потім — джекпот! — одна стає цифрою дванадцять. Він каже:

— Уже сімдесят сім.

Але чи так це? Він згубив лік.

Брейді цього не коментує, просто каже:

— Лишається вісім секунд, — і тепер його голос злегка відлунює, немовби він звертається до Ходжеса з другого кінця довгого коридору.

Тим часом стається диво: біль у животі починає відступати.

Оба-на, думає Ходжес. Про це треба повідомити в Американську асоціацію охорони здоров’я.

Ловить іще одну рожеву. Двійка. Не так щоб дуже, але їх іще багато. Дуже, дуже багато.

Отут у нього в голові з’являється відчуття, ніби туди хтось запускає пальці, — і це не уява. Відбувається вторгнення. «То було неважко, — казав Брейді про сестру Макдональд. — Це завжди легко, коли вже вліз і починаєш смикаєш за важелі».

А що, як Брейді полізе до його важелів?

Він вскочить у мене, як тоді в Бабіно, думає Ходжес… хоча це усвідомлення для нього десь так, як голос і музика, ідуть ніби через довгий коридор. У його кінці — двері в палату 217, і вони прочинені.

Але навіщо він хоче це зробити? Навіщо йому лізти в тіло, перетворене на фабрику раку? Бо він хоче вбити Холлі. Не застрелити — у цьому він мені ніколи б не довіряв. Він моїми руками її душитиме — із поламаним зап’ястям тощо. І лишить мене наодинці зі скоєним.

— О, тобі вже краще, детективе Ходжесе, і ти ще маєш хвилинку. Просто розслабся й лови. Коли розслабишся, легше.

Голос уже не йде лунким коридором: хоча Брейді й стоїть просто перед ним, говорить він немов із далекої-далекої галактики. Брейді нахиляється і з цікавістю зазирає в обличчя Ходжесові. Тільки тепер між ними плавають рибки. Рожеві, червоні, сині. Бо тепер Ходжес усередині «Риболовлі». Він риба в акваріумі. Скоро його з’їдять. Живцем.

— Ну ж бо, Біллі, лови цих рожевих рибок!

Я не можу впустити його в себе, думає Ходжес, але й не пускати теж не можу.

Він ловить рожеву рибку, перетворює її на дев’ятку — і тепер уже відчуває не пальці, а чужий розум, що вливається йому в голову. Як чорнило в воду. Ходжес пробує боротися й розуміє, що програє. Сила загарбника надзвичайно потужна.

Я втону. Втону в цій рибальській водоймі. Втону в Брейді Хартсфілді.

«Де море, де море красиве…»

І тут десь близько розлітається на друзки шибка. І радісні хлоп’ячі голоси репетують: «ГОООЛ!»

Зв’язок між Ходжесом і Брейді Хартсфілдом розриває чиста несподіванка цього звуку. Ходжес смикається в кріслі і дивиться на Брейді: той, заточуючись, відлітає на диван з виряченими очима й роззявленим ротом. «Вікторі» 38-го калібру, яка була засунута коротким стволом за його пояс іззаду (далі барабан заважав), падає просто на ведмежу шкуру.

Ходжес не вагається. Він кидає «заппіт» у вогонь.

— Не роби цього! — кричить Брейді, розвертаючись. Підіймає гвинтівку. — Як ти, сука, смі…

Ходжес хапає те, що підвертається під руку: це не револьвер, а керамічний череп. Із лівим зап’ястям усе гаразд, а кидати близько. Він кидає його в лице, що його викрав Брейді, щосили, і влучає точно посередині. Керамічний череп розлітається. Брейді скрикує — від болю, так, але більше від здивування, — і з його носа юшить кров. Коли він хапається за гвинтівку, Ходжес викидає вперед ноги, терплячи черговий больовий розряд, — і штурхає ними Брейді в груди. Брейді хитається назад, заточується, перечіпається через ослінчик для ніг і падає на ведмежу шкуру.

Ходжес намагається підскочити з крісла, але йому вдається лише перевернути стіл. Він опиняється на колінах, а Брейді сідає й береться за «SCAR». Але не встигає він прицілитися в Ходжеса, як лунає постріл, і Брейді знову кричить. Тепер уже тільки від болю. Він, не вірячи, дивиться на своє плече, і там у сорочці діра, і з неї тече кров.

Холлі тепер сидить. Над її лівим оком гротескного вигляду синець: майже там само, де ґуля у Фредді. Ліве око червоне й налите кров’ю, а праве чисте і притомне. Двома руками вона тримає «вікторі» 38-го калібру.

— Стріляй знову! — кричить Ходжес. — Стріляй у нього ще, Холлі!

Коли Брейді схоплюється на ноги — однією рукою він затискає рану на плечі, другою тримає «SCAR», його лице порожнє, він не вірить власним очам, — Холлі стріляє знову. Куля пролітає зависоко, рикошетить від кам’яного димаря над полум’ям, яке гуде у вогнищі.

— Стій! — кричить Брейді, ухиляючись. Водночас він намагається звести гвинтівку. — Ану припини, сука-бл…

Холлі стріляє втретє. Рукав сорочки Брейді смикається, він зойкає. Ходжес не певний, чи то пряме влучання, але куля принаймні зачепила Брейді.