Стивен Кинг - Куджо

Будинок довкола нього ще спав, та в самого Бретта сну наче й не бувало. Він їде в подорож — від цієї звістки бриніла кожна клітинка його єства. Тільки він з мамою. Бретт відчував: подорож буде чудова, і в глибині душі, навіть не усвідомлюючи цього, був радий, що тато з ними не їде. Він зможе бути сам собою, а не намагатися дорівнятися до якогось таємничого ідеалу чоловіка, якого, він знав, досяг його батько, а сам Бретт іще навіть не міг його збагнути. У нього був хороший настрій, неймовірно хороший і неймовірно життєрадісний. Йому було шкода всіх на світі, хто не вирушав у подорож цього прекрасного туманного ранку, після якого, коли сонце випече туман, настане ще один палючо спекотний день. Він збирався сидіти біля вікна і спостерігати кожну милю подорожі від станції на Спрінг-стрит аж до Стретфорда. Увечері він довго не міг заснути і ось — ще й п’ятої немає… Та якщо він і далі лежатиме в ліжку, то просто вибухне абощо.

Тихо, як тільки міг, він одяг джинси, футболку з «Касл- Рокськими пумами», білі спортивні шкарпетки і взувся в кеди. Тоді зійшов униз і приготував собі миску «Какао-ведмедиків». Намагався їсти якомога тихіше, та був упевнений, що хрускіт сніданку, котрий чувся у вухах, розноситься по всьому дому. Він почув, як нагорі батько захропів і повернувся у двоспальному ліжку, яке ділив із мамою. Рипнули пружини. Бреттові щелепи застигли. Після секундних роздумів він виніс другу порцію «ведмедиків» на ґанок, стежачи, щоб не грюкнути дверима.

У щільному тумані всі запахи літа відчувалися дуже виразно, повітря було вже тепле. На сході, одразу ж над ледь помітною латкою, у якій вгадувалися обриси смуги сосон на східному краю пасовища, він побачив сонце. Воно було маленьке і яскраво- сріблясте, як повний місяць, коли підіб’ється високо на небі. Навіть зараз у повітрі висіла важка димка вологи, мовчазна й непроникна. О восьмій чи дев’ятій туман розвіється, та волога залишиться.

А зараз Бретт бачив перед собою білий, таємничий світ, і хлопця сповнювали його потаємні радощі: запаморочливий дух сіна, яке вже за тиждень можна буде косити, запах гною і маминих троянд. Він розрізняв навіть слабкий аромат тріумфальної жимолості Ґері Первієра, що повільно поглинала паркан на межі його володінь, поховавши його під солодкаво-духмяною масою чіпких пагонів.

Він відставив миску й рушив через подвір’я туди, де, як він знав, мав бути сарай. На півдорозі він озирнувся через плече і побачив, що від будинку залишилися тільки імлисті обриси. Ще кілька кроків — і його поглинув туман. Він був сам у білому мороці, тільки крихітне сріблясте сонце дивилося на нього згори. Він вдихав запах пилу, вологи, троянд і жимолості.

І тут почулося гарчання.

Серце підстрибнуло до горла, і він відсахнувся, усі м’язи напружилися, ніби пучок дротів. Як у дитини, що зненацька опинилася в казці, першою панічною думкою було: «Вовк». Він дико озирався довкола, та, крім білого туману, нічого не було видно.

З туману з’явився Куджо.

У горлі Бретта застряг здушений зойк. Собака, з котрим він ріс; собака, котрий, запряжений у санки, збрую до яких змайстрував Джо, терпляче катав навколо подвір’я п’ятирічного Бретта, що аж верещав від захвату; собака, що в зливу і в спеку щодня спокійно чекав біля поштової скриньки на шкільний автобус… Той собака лише віддалено нагадував брудну, примарну істоту, яка повільно матеріалізувалася з-за завіси ранкового туману. Великі сумні очі сенбернара почервоніли і дивилися неосмислено й понуро, більше схожі на свинячі, ніж на собачі. Шерсть була вкрита кіркою буро-зеленої грязюки, так ніби Куджо викачався в болоті в глибині луки. Морда скривилась у моторошній пародії усмішки, що змусила Бретта заклякнути від жаху. Хлопець чув, як у горлі гупає, рвучись назовні, серце.

З-поміж зубів Куджо повільно збігала біла густа піна.

— Куджо? — прошепотів Бретт. — Кудж?

Куджо глянув на ХЛОПЦЯ, більше не впізнаючи: ні обличчя, ні колір одягу (він не міг чітко розрізняти кольори, принаймні в людському розумінні), ні його запах. Він бачив перед собою тільки двоногого монстра. Куджо був хворий, і монстрами здавалися всі довколишні предмети. У голові глухо стукотіло вбивство. Йому хотілося гризти, роздирати й шматувати. Якась його частка туманно уявляла, як він кидається на ХЛОПЦЯ, збиває його з ніг, відділяє плоть від кісток, п’є пульсуючу кров, яку переганяє ще живе серце.

Тоді монстр заговорив, і Куджо впізнав голос ХЛОПЦЯ, ХЛОПЦЯ, який ніколи не зробив йому нічого лихого. Колись він любив ХЛОПЦЯ і був готовий померти за нього, якщо буде потрібно. Почуття було досить сильним, щоб утримувати на припоні картини вбивства, доки вони не заполонили його, такі ж каламутні, як туман довкола. Вони вирвались і влились у гудіння й рев ріки його хвороби.