Стивен Кинг - Куджо

Вона знову поглянула на нього, плачучи.

— Він теж тікає. Перетворив це на свою роботу. Поет, принаймні сам так себе називає. З того, що він мені показував, ні греця не втямила. Стів — перекотиполе, він усе ще уявляє, що в коледжі протестує проти війни у В’єтнамі. Гадаю, тому це був саме він. Думаю, це все, що я можу розповісти. Маленька бридка казочка, але моя власна.

— Я б хотів натовкти йому пику, — сказав Вік. — Якби в нього з носа юшила кров, мені б полегшало.

Вона кволо посміхнулася.

— Він поїхав геть. Після вечері, коли тебе ще не було, ми з Тедом поїхали в «Молочну королеву». На вітрині його майстерні — вивіска «Здається». Я ж казала, що він — перекотиполе.

— У тій записці не було нічого поетичного, — зауважив Вік. Кинув на неї короткий погляд, потім знов опустив очі додолу.

Донна торкнулася його обличчя, воно злегка сіпнулося. Це ранило дужче, ніж усе інше, дужче, ніж вона могла уявити. Страх і провина знову накрили її хвилею гострих скалок. Проте вона більше не плакала. Думала, що сліз не буде ще дуже довго. Рана і пережитий шок були надто глибокі.

— Віку, — мовила вона, — мені прикро. Тобі болить, і мені прикро.

— Коли ти з ним порвала?

Вона розповіла Віку про той день, коли прийшла додому і застала там Стіва, промовчавши тільки про страх, що він і справді може її зґвалтувати.

— Отже, записка була його знаряддям помсти?

Вона прибрала волосся з чола і кивнула. Обличчя було бліде і змучене. Під очима залягли фіолетові синці.

— Мабуть, так.

— Ходімо нагору, — запропонував Вік. — Вже пізно. Ми обоє стомилися.

— Хочеш покохатися?

Він повільно похитав головою.

— Не сьогодні.

— Гаразд.

Вони разом рушили до сходів. Коли дійшли до підніжжя, Донна спитала:

— То що буде далі, Віку?

Він похитав головою.

— Просто не знаю.

— Я маю написати на дошці п’ятсот разів: «Обіцяю більше ніколи так не робити» і не піти на перерву? Ми розлучимося? Чи більше про це не згадуватимемо? Що?

Істерики не було, тільки втома, та голос зривався на крик, що було їй не до вподоби і чого зовсім не хотілося. Найгіршим з усього був сором, сором від того, що її викрито, і від того, що для Віка це було як ляпас. І вона ненавиділа Віка, як і себе, за те, що була змушена відчувати такий жахливий сором, адже вірила, що не несе відповідальності за чинники, що призвели до остаточного рішення, якщо таке рішення взагалі було.

— Ми маємо знайти в собі сили пройти через це разом, — промовив Вік, та Донна зрозуміла правильно: він звертався не до неї. — Це… — він благально глянув на неї. — Він був єдиним, правда ж?

То було непростиме питання, він не мав права його ставити. Донна залишила його самого і майже побігла нагору, поки все не вихлюпнулося назовні: безглузді взаємні докори і звинувачення, котрі нічого не вирішать, а тільки спаплюжать ту жалюгідну крихту щирості, на яку вони спромоглися.

Тієї ночі обоє спали мало. І те, що Вік забув зателефонувати Джо Кемберу і спитати, чи той зможе подивитися розладнаний «пінто» дружини, було останнім, що могло спасти йому на думку.

Що ж до самого Джо Кембера, вони з Ґері Первієром сиділи у напівзотлілих кріслах-гойдалках, розкиданих тут і там на занедбаному подвір’ї, і під зорями пили горілку з вермутом з макдональдзівських склянок. У темряві миготіли світляки, а буйна жимолость, що обплутувала паркан, сповнювала гарячу ніч своїми важкими, приторними пахощами.

Зазвичай Куджо ганявся за світляками і час від часу погавкував, безмежно забавляючи обох чоловіків. Та сьогодні він просто лежав між ними, поклавши морду на лапи. Вони гадали, що Куджо спить, та він не спав. Просто лежав, слухаючи, як біль заповнює кістки і гуде в голові. Йому стало важко думати над тим, що станеться далі в його простому собачому житті: природним інстинктам щось заважало. Коли Куджо засинав, йому снилися незвичні, до болю яскраві сни. В одному з них він накинувся на ХЛОПЦЯ, перегриз горло і видер з тіла клубки паруючих тельбухів. Весь дрижачи, він зі скавчанням прокинувся.

Його постійно мучила спрага, та останнім часом він став остерігатися миски з водою, а коли все-таки пив, на смак вона була, як сталева стружка. Від води боліли зуби. Від неї очі пронизувало цвяхами болю. Зараз він лежав на траві, і його не хвилювали ні світляки, ні будь-що інше. Йому було байдуже до ЧОЛОВІКІВ, гомін голосів яких долинав звідкись згори. Це було ніщо порівняно з його власним усе дужчим стражданням.

— Бостон! — вигукнув Ґері Первієр і загиготів. — Бостон! Якого біса ти там забув? І що наштовхнуло тебе на думку, що в мене є гроші, щоб віятися з тобою? Думаю, доки не надійде чек, мені не вистачить навіть до Норджа проїхатися.