Стивен Кинг - Куджо

«Допоможіть нам, — подумки благала Донна. — Хто-небудь, будь ласка, допоможіть!»

Коли пролунав виклик, авто Роско Фішера стояло припарковане в тіні заправки «Джерріз Сітґоу». Роско нібито виглядав порушників швидкості, а насправді просто дрімав. О пів на першу ночі середи шосе № 117 зовсім вимерло. У його череп був умонтований маленький будильник, який точно розбудить його близько першої, коли закінчиться сеанс у Норвейському автокіно. Тоді, може, й трапиться якась оказія.

— Третій, третій, відгукніться. Прийом!

Роско схопився зі сну, розливши холодну каву з пластикової чашки собі між ноги.

— Лайно ковбасне, — з жалем вилаявся він. — Оце чудово, еге ж? Чо-орт!

— Третій, ви мене чуєте? Прийом.

Роско схопив мікрофон і натиснув на кнопку.

— База, слухаю вас.

Він хотів додати, що сподівається, що це справді щось важливе, бо його яйця зараз плавають у калюжі холодної кави, але ніколи не знаєш, хто відстежує поліцейські виклики з радіосканером «Біркет». Навіть о пів на першу ночі.

— Треба поїхати на Ларч-стрит, 83, — сказав Біллі. — Це будинок містера і місіс Трентон. Треба перевірити. Прийом.

— Що я маю перевіряти? База, прийом.

— Трентон у Бостоні, і ніхто не відповідає на його дзвінки. Він думає, що хтось повинен бути вдома. Прийом.

«Просто чудово, — з досадою подумав Роско Фішер. — Мені доведеться витратити чотири бакси на чищення, а коли все-таки буде треба зупиняти порушника, хлопець подумає, що я так розхвилювався від думки про погоню, що аж надзюрив у штани».

— Зрозумів. Виїжджаю. Прийом, — сказав Фішер, заводячи машину.

— Реєструю на дванадцяту тридцять чотири, — додав Біллі. — Третій, на ґанку біля парадних дверей на цвяшку під навісом висить ключ. Містер Трентон хоче, щоб ти зайшов і оглянув усе всередині, якщо на території нікого не буде. Прийом.

— База, вас зрозумів. Прийом і відбій.

— Відбій.

Роско ввімкнув передні фари і покотив безлюдною головною вулицею Касл-Рока, минаючи міський парк і сцену під конічним зеленим дахом. Піднявшись по схилу пагорба, він звернув на Ларч-стрит. Будинок Трентонів був другим від рогу вулиці, і він одразу помітив, що вдень звідси відкривається чудовий краєвид на місто внизу. Підігнавши поліцейську патрульну машину № 3 до бровки тротуару, Роско вийшов і тихо закрив дверцята. Темна вулиця міцно спала.

На мить він зупинився і, скривившись, розгладив мокрі між ногами форменні штани. Потім рушив угору під’їзною доріжкою. Вона була порожня, так само як і маленький одномісний гараж у її кінці. У ньому стояв великий триколісний велосипед. У його сина був такий же.

Роско зачинив двері гаража і попрямував до ганку. На двері був спертий цьоготижневий примірник «Call». Роско підібрав газету і спробував клямку. Незамкнено. Він зійшов на ґанок, почуваючи, ніби вдерся на чужу територію. Кинув газету на крісло-гойдалку і натиснув дзвоник збоку від внутрішніх дверей. Усередині залунало дзеленчання, але ніхто не вийшов. Потім подзвонив іще двічі з інтервалом у три хвилини. Це дасть пані можливість прокинутись, одягти халат і зійти вниз — за умови, якщо вона вдома.

Коли ніхто так і не вийшов, він поторсав двері. Вони були замкнені.

«Чоловіка немає, і вона, мабуть, залишилась у друзів», — вирішив Роско. Та той факт, що вона не попередила чоловіка, теж здавався йому трохи дивним.

Він понишпорив пальцями під гострим дашком і наткнувся на ключ. Вік повісив його невдовзі по тому, як Трентони сюди вселилися. Роско зняв ключ із цвяшка і відімкнув парадні двері. Якби він спробував увійти через задні двері, як того ж дня зробив Стів Кемп, то відразу ж потрапив би всередину. Як і більшість мешканців Касл-Рока, Донна не завдавала собі клопоту замикати задні двері, коли йшла з дому.

Роско зайшов. У нього був ліхтарик, та він волів його не вмикати, бо відчуття незаконного проникнення стало б іще сильнішим: грабіжник із величезною плямою від кави між ногами. Він поводив рукою в пошуках вимикача і врешті таки знайшов. На ньому були дві кнопки. Верхня вмикала світло на ґанку, і він одразу ж його згасив. Від нижньої спалахнуло світло у вітальні.

Довгу хвилину він озирався на всі боки, сумніваючись у правдивості того, що бачить. Спершу він вирішив, що це якийсь зоровий обман, що його очі ще не призвичаїлись до світла або щось таке. Та нічого не змінювалось, і його серце забилося частіше.

«Нічого не торкатися, — подумав Роско. — Тут головне — не напороти».

Він забув про ще не висохлі патьоки кави на штанях, забув про те, що почувався непроханим зайдою. Він був наляканий і збуджений.