Стивен Кинг - Куджо

— Господи, Кемп, — прошепотів Вік. Вихор його думок зосередився на записці: «А В ТЕБЕ Є ПИТАННЯ?» Пригадалося, як він тоді подумав, що це послання, крім усього іншого, було тривожним проявом психології цього чоловіка. Коли його кидають, він жорстоко мститься. Що Кемп накоїв тепер? Окрім того, що пройшовся його будинком, як гарпія на стежці війни?

— Містере Трентон?

— Я слухаю.

Баннермен прокашлявся, ніби йому було важко вимовити наступну фразу.

— Офіцер Фішер піднявся нагору. Там слідів розбою не було. Але на ліжку в головній спальні він виявив… м-м-м… залишки якоїсь білої субстанції, найімовірніше сперми.

А тоді, ніби мимоволі поставивши три комічні крапки, додав:

— Не схоже на те, що в ньому спали.

— Де моя дружина? — закричав Вік у слухавку. — Де мій син? Ви не знаєте?

— Заспокойся, — сказав Роджер, кладучи йому руку на плече. Роджерові легко говорити. Його дружина, як і донечки-близнючки, сплять удома у своїх ліжках. Вік струсив його руку геть.

— Єдине, що я можу сказати вам зараз, містере Трентон, це те, що на місці злочину вже працює команда детективів із поліції штату. Їм допомагають мої люди. Ні у вашій спальні, ні в спальні вашого сина слідів безладу не виявлено.

— Ви хочете сказати, не враховуючи сперми на нашому ліжку, — сердито уточнив Вік, і Роджер сіпнувся, як від удару. У нього відвисла нижня щелепа.

— Ну… Щодо цього ви праві, — голос Баннермена звучав зніяковіло. — Але я хотів сказати, що немає жодних ознак… м-м-м… насильства проти однієї чи кількох осіб. Схоже на звичайний акт вандалізму.

— Тоді де Донна з Тедом?

Гнів потонув у хвилі розгублення, і Вік відчув, як у кутиках очей бубнявіють безпорадні й пекучі хлоп’ячі сльози.

— Наразі нам нічого не відомо.

— Кемп. Господи, а якщо їх забрав Кемп?

На коротку мить в уяві зринув невиразний спогад про сон, який він бачив минулої ночі. Донна і Тед сховалися в печері від якоїсь страхітливої тварюки. Потім усе зникло.

— Містере Трентон, у вас є якісь припущення, хто може бути до цього причетний?

— Я виїжджаю в аеропорт і найму машину, — урвав його Вік. — Думаю, до п’ятої приїду.

— Звісно, містере Трентон, — терпляче заговорив Баннермен, — але якщо зникнення вашої дружини і сина якось пов’язане з цим актом вандалізму, то час може бути на вагу золота. Якщо у вас є бодай найменші підозри щодо того, хто міг затаїти зло на вас чи вашу дружину, через реальну чи уявну…

— Кемп, — вичавив Вік слабким, здушеним голосом. Він більше не міг стримувати сліз. Вони мусили вилитися назовні. Вік відчував, як вони котяться по обличчю. — Це зробив Кемп. Я впевнений. Боже мій, а якщо він їх викрав?

— Хто такий цей Кемп? — спитав Баннермен. Голос у нього більше не був зніяковілий. Тон став різким і вимогливим.

Тримаючи слухавку в правій руці, лівою він затулив очі, відгороджуючись від Роджера, від цього готельного номера, від звуків телевізора — від усього. Тепер він перебував у темряві, наодинці зі своїм уривчастим голосом і гарячою плинною субстанцією своїх сліз.

— Стів Кемп, — вичавив Вік. — Стівен Кемп. У нього в місті була майстерня під назвою «Сільський ремонтник меблів». Він уже поїхав. Принаймні так каже моя дружина. Він і моя дружина… Донна… вони… у них… Одним словом, у них був роман. Вони гралися. Це не тривало довго. Вона з ним порвала. Я дізнався, бо він написав мені записку. Вона… вона була доволі огидною. Гадаю, він хотів поквитатися. Думаю, Кемп не дуже любить, коли йому дають відкоша. Це… схоже на ту записку, тільки в збільшеному масштабі.

Він люто потер очі долонею, спричинивши падіння цілої галактики червоних зірок.

— Можливо, йому не сподобалося, що наш шлюб не розпався. А може, він просто… просто злетів з котушок. Донна каже, що він злітав з котушок, програвши партію в теніс. Не подавав суперникові руки через сітку. Питання в тому…

Раптом у Віка пропав голос, і йому довелося прокашлятися. Груди обхопило обручем, котрий то стискався, то вільнішав, то знову стискався.

— Думаю, питання тільки в тому, наскільки далеко він може зайти. Він міг викрасти їх, Баннермене. З того, що мені відомо про Кемпа, він на це здатний.

На тому кінці запала тиша. Ні, не зовсім тиша. Шкрябання олівця по паперу. Роджер знову поклав руку Вікові на плече, і цього разу Вік її не відштовхнув, вдячний за теплоту. Йому було дуже холодно.

— Містере Трентон, у вас збереглася записка Кемпа?

— Ні, я її порвав. Мені шкода, та за тих обставин…