Мішель Френсіс - Дівчина мого сина

Шоста. Повністю вбраний, Даніель дивився на Черрі, яка спала в їхньому ліжку. Її блискуче темне волосся спадало на ледь рум’яне обличчя. Руки були поверх пухової ковдри, шкіра гладенька й зваблива. Він розмірковував про те, щоб поцілувати її на прощання. Учора ввечері вони вперше посварилися й іще досі не владнали всього до кінця. Він і досі не знав, що сталося.

Вечір почався достатньо приємно. Поки Черрі поїхала до матері, Даніелю подзвонив його друг Віл і був у захваті, дізнавшись, що в нього вихідний. Віл шукав когось, щоб відсвяткувати підвищення, про яке щойно дізнався. Він напросився в гості, і вони чекали, поки повернеться Черрі, щоб вийти кудись усім разом. Даніель знав, що ніхто з його друзів не бачився з Черрі ще від нещасного випадку, а тепер вони знову зійшлися, тож було б добре, якби вони познайомилися ближче. Чекаючи, хлопці захопили з холодильника кілька пляшок пива.

— От що я скажу тобі, Дене, ти надто жалісливий. Особливо після того, як вона кинула тебе, — сказав Віл, відкорковуючи свою пляшку.

Даніель залишався спокійним. Він не хотів розкривати матір, розголошуючи всю історію, тож обмежився туманним:

— Усе не так погано, як ти думаєш.

Як це завжди буває з чоловіками, Віл не став надто довго зупинятися на одній темі. Він дзенькнув своєю пляшкою об пляшку друга.

— Щасти тобі, — щиро промовив він. — Чим хочеш зайнятися ввечері? Ми можемо сходити в новий японський ресторан, той, яким володіє друг Тео. Черрі подобається японська кухня?

Даніель не знав. Задзвонив домофон, і, відповівши, він побачив на екрані вантажника, котрий уже розвантажив коробки на тротуар і був готовий занести їх нагору.

— За хвилину вона вже буде тут, — казав він, — от і запитаємо в неї.

Чоловік переніс коробки вгору сходами, а потім до квартири. Він коротко привітався й відмовився від чашки чаю. Даніель запитав у нього, де Черрі й чи їхала вона вслід за ним.

— Сподіваюся, друзяко, вона не дасть тобі такого ж ляпаса, як і своїй старій.

У Даніеля відвисла щелепа, і, зрозумівши, що сказав забагато, чоловік поквапився піти.

— Друзяко, якщо все гаразд, розплатися. Готівка є?

— Зачекай-но, що ти мав на увазі під «дала ляпаса»?

— Я не хочу лізти в сімейні справи. Якщо ти не проти, я заберу гроші й піду собі. — Він уперто виставив руку, і Даніель зрозумів, що вантажник не збирається говорити більше.

Він заплатив йому дві сотні фунтів, і чоловік пішов. Даніель був спантеличений, хоча й вважав, що той чолов’яга міг щось наплутати. Він знову повернувся в кімнату, до Віла.

— Усе гаразд?

Даніель швидко всміхнувся.

— Усе добре. Тож тепер у тебе буде власний кабінет?

Слухаючи, як Віл розповідає про свою роботу, Даніель прислухався, чи не повернулася раптом Черрі. Через двадцять хвилин він почув, як у замку провернувся ключ. Двері до вітальні розчинилися. Черрі виглядала стривоженою, напруженою, і здавалося, була зовсім не рада Вілові. Даніель підвівся, щоб поцілувати її, і вона прийняла поцілунок у щоку. Він повернувся, щоб указати на гостя.

— Віл отримав нову роботу.

— О, добре.

— Ти ж знаєш, інженер з охорони праці.

— Ти казав. — Вона глибоко вдихнула, знаючи, що мусить докласти більше зусиль. — Мої вітання!

Віл підняв пляшку.

— Будьмо!

Даніель обійняв її за талію.

— Він прийшов запитати, чи не захочемо ми відсвяткувати разом із ним. Як тобі ідея повечеряти десь?

— Гм… У мене жахливо розболілася голова, але ви вдвох ідіть та відсвяткуйте.

Знічений, Віл потягував свій напій. Очевидно, він почувався третім зайвим.

Якусь мить Черрі постояла, розуміючи, що накоїла, однак не могла чи не хотіла це виправляти. Їй не вистачало повітря, тому вона хотіла вийти з кімнати.

— Я піду переодягнуся.

Якийсь час повагавшись, Даніель пішов за нею до спальні.

— Усе гаразд?

Черрі стягнула панчохи й кинула їх на підлогу. Лягла на ліжко.

— Добре.

— З твоєю мамою все добре?

— Так, вона в порядку.

Було очевидно, що вона намагалася відмахнутися. Він не знав, як почати розмову про те, що розповів вантажник, і підсвідомо розумів, що нічого хорошого з цього не вийде.

— Не схоже, що все гаразд, — обережно промовив він.

— Чесно, усе добре. Звичайний головний біль.

— Я скажу Вілові, що не зможу піти з ним. Щось придумаю…

— Ні, іди. — Вона перекотилася на ліжку, усміхаючись йому. — Вибач, це був довгий день, ось і все. Але ти йди, — квапливо додала вона. — Думаю, мені просто потрібно раніше лягти спати, — і, цнотливо чмокнувши його в губи, жестом показала, щоб він ішов.