Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

— Це тут, — сказав агент, вказуючи на приміщення в ідеальному порядку, — тут відбитки лише однієї людини. Ми скоро знатимемо, чиї саме.

Крізь напівтемряву Колле побачив біля віддаленої стіни налаштований для роботи комп’ютер із пласким екраном і ще щось, що виглядало як гучномовці, та пристрій для багатоканального запису. Він підійшов ближче.

— Ви розібралися із цією системою?

— Це станція прослуховування.

— Прослушка? — обернувся до нього Колле.

— Дуже досконала, — кивнув агент.

— І у вас є ідеї, кого саме…

— Лейтенанте, — сказав агент, — це найдивніша річ…

Ленґдон почувався зовсім розбитим, коли вони з Софі подолали турнікет на станції метро «Темпл» і кинулися в брудний лабіринт тунелів і платформ. Його переслідувало почуття вини.

«Я втяг Лью в цю справу, а тепер він у величезній небезпеці».

Зрада Ремі була шоком, але це можна було зрозуміти. Той, хто полює на Грааль, мав би когось завербувати зсередини. Ленґдон ішов за Софі до платформи на перетині західного напрямку Дістрікт та Кільцевої, де вона заквапилась до будки таксофона, щоб, незважаючи на попередження Ремі, зателефонувати до поліції.

— Найкращий спосіб допомогти Лью, — повторювала Софі, набираючи номер, — це звернутися негайно до поліції Лондона. Повірте мені.

Ленґдон спочатку не погоджувався з нею, але, зваживши ситуацію, зрозумів, що логіка Софі справді мала сенс. Зараз Тібінґ у безпеці. Навіть якщо Ремі та інші вважають, ніби вони знають, де саме могила лицаря, вони все одно потребуватимуть допомоги Тібінґа, щоб розшифрувати посилання на кулю. Що непокоїло Ленґдона, так це те, що може статися по тому, як буде знайдено мапу Грааля. Тоді вже Лью не буде їм потрібен.

Якщо Ленґдон і мав шанс допомогти Лью або принаймні знову заволодіти наріжним каменем, то спочатку мав знайти поховання лицаря.

Приборкати Ремі було завданням Софі.

А Ленґдону треба шукати могилу.

Софі нарешті додзвонилася до поліції Лондона.

— Я хочу повідомити про викрадення, — вона знала, що треба говорити коротко.

— Ваше ім’я, прошу.

— Агент Софі Неве Судової поліції Франції, — сказала Софі після паузи.

Це справило враження.

— Зараз, мем. Зараз з вами поговорить слідчий.

Минуло п’ятнадцять секунд. Нарешті на лінії з’явився чоловік.

— Агент Неве?

Ошелешена Софі вмить упізнала цей грубий голос.

— Агенте Неве, — спитав Безу Фаш, — де ви є?

Софі відібрало мову.

— Послухайте, — сказав Фаш, заговоривши уривчастою французькою, — вчора ввечері я зробив жахливу помилку. Роберт Ленґдон невинний. Усі звинувачення проти нього зняті.

Софі остовпіла від подиву. Вона не знала, що й казати. Фаш ніколи ні перед ким не вибачався.

— Ви не сказали мені, — продовжував Фаш, — що Жак Соньєр — ваш дід. Але зараз і ви, і Ленґдон у небезпеці. Ви маєте піти в найближче відділення лондонської поліції, щоб захистити себе.

«Він знає, що я в Лондоні?» А що іще відомо Фашу? Софі почула на лінії механічне клацання і ще якісь дивні звуки.

— Ви записуєте цю розмову, капітане?

Голос Фаша став рішучим.

— Ми з вами маємо об’єднати наші зусилля, агенте Неве. Ми обоє можемо багато втратити…

— Ви маєте шукати людину на ім’я Ремі Легалудек, — сказала вона Фашу. — Це слуга Тібінґа. Він щойно викрав сера Лью Тібінґа в церкві Темпл.

— Агенте Неве, — заревів Фаш, перекрикуючи гуркіт потяга метро, — такі речі не обговорюють по телефону! Ви з Ленґдоном маєте прибути. Це наказ!

Софі урвала зв’язок і стрибнула у вагон разом із Ленґдоном.

Ще недавно чиста кабіна Тібінґового «Хоукера» була вкрита металевою стружкою. Безу Фаш відіслав усіх і сидів сам із пляшкою спиртного та дерев’яною коробкою, яку він знайшов у сейфі Тібінґа. Торкаючись пальцем інкрустації у вигляді троянди, від підняв різьблену кришку. Всередині був циліндр із виставленими літерами. Було набрано слово SOFIA. Власне, треба було набрати слово з п’яти літер. Фаш дивився на це слово, а потім підняв циліндр з його місця у скриньці й дослідив кожен міліметр. А потім роз’єднав половинки. Циліндр був порожній.

Він поклав його назад в коробку і став тупо дивитися крізь вікно літака на ангар. Зі стану дрімоти його вивів телефонний дзвінок. Дзвонили з поліцейського комутатора від президента Депозитарного банку Цюриха.

— Мсьє Верне, — сказав Фаш іще до того, як заговорив співрозмовник, — вибачте, що я не зателефонував вам. Я був дуже зайнятий. Як я й обіцяв, у медіа не з’явиться назва вашого банку. То що ж вас іще непокоїть?