Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

Шарль Редкліф 1727–1746

Шарль де Лорен 1746–1780

Максімільє де Лорен 1780–1801

Шарль Нодьє 1801–1844

Віктор Гюґо 1844–1885

Клод Дебюссі 1885–1918

Жан Кокто 1918–1963

Колле роздивився документ.

— Пріорат Сіону? — поцікавився Колле.

— Лейтенанте! — інший агент зазирнув до зали. — На комутаторі терміновий дзвінок до капітана Фаша, але з ним не можуть зв’язатися. Ви не поговорите?

Колле взяв слухавку.

Дзвонив Андре Верне. Вишукана мова банкіра дещо приховувала напругу в його голосі.

— Капітан Фаш пообіцяв зателефонувати, але так і не зробив цього.

— Капітан дуже зайнятий, — відповів Колле. — Може, я зможу вам допомогти? Моє ім’я лейтенант Колле.

На лінії виникла тривала пауза.

— Лейтенанте, мені дзвонять на інший телефон. Вибачте, я перетелефоную.

Колле на кілька секунд затримав слухавку. «Я чув цей голос раніше!» Потім його осяяло: він згадав де, і йому перехопило подих.

Водій броньованої вантажівки. Із фальшивим «Ролексом».

Верне також втягнений. Добре, що поки виникла пауза. Колле умить запросив Інтерпол, і йому видали всю наявну інформацію про Депозитарний банк Цюриха та його президента Андре Верне.

А на другому березі Ла-Маншу Капітан Фаш зійшов з літака в Біггін-Гіл і з недовірою вислуховував звіт старшого інспектора Кента про те, що мало місце в ангарі Тібінґа.

— Я власноруч обшукав літак, — повторював інспектор, — у ньому нікого не було.

— Ви допитали пілота?

— Звичайно ж, ні. Він громадянин Франції, отже…

— Відведіть мене до цього літака.

Прибувши до ангара, Фаш підійшов до літака і почав гучно грюкати по фюзеляжу.

— Це капітан Фаш, Судова поліція. Відчиніть!

Наляканий пілот відчинив люк і спустив сходи.

Фаш піднявся в літак. За три хвилини за допомогою зброї він отримав повну сповідь, включаючи зв’язаного ченця-альбіноса. Також дізнався, що Ленґдон і Софі щось залишили в сейфі Тібінґа, якусь дерев’яну коробку.

— Відкрийте цей сейф, — наказав Фаш. — У вас півгодини.

Пілот почав працювати. Фаш відійшов у хвостову частину літака й узяв собі щось із напоїв. Він заплющив очі, намагаючись підсумувати, що саме відбувається. «Груба помилка поліції Кента може дорого коштувати мені», — подумав він. Раптом задзвонив його телефон.

— Слухаю!

— Я лечу до Лондона, — то був єпископ Арінґароса, — прибуду за годину.

Фаш аж підскочив.

— А я думав, ви по дорозі в Париж.

— Я дуже занепокоєний! Тож змінив свої плани. Ви взяли Сайласа?

— Ні. Вони втекли від місцевої поліції ще до того, як я сів. І забрали Сайласа з собою.

У голосі Арінґароси забринів гнів.

— Ви запевнили мене, що зупините літак!

Фаш заговорив тихіше:

— Єпископе, я відшукаю Сайласа і решту якомога швидше. Скажіть вашому пілоту, щоб він сів в аеропорту Біггін-Гіл міста Кент. На вас чекатиме авто.

— Дякую.

— Але зрозумійте, єпископе, ви не єдиний, хто зараз може втратити все.

Вогнище у Шато Війєт було холодним, Колле ходив перед ним, читаючи інформацію, яка вмить надійшла від Інтерполу.

Андре Верне, згідно з офіційними даними, був зразковим громадянином. Ніяких стосунків з поліцією, навіть через некоректне паркування.

«Нічого», — зітхнув Колле.

Єдине тривожне повідомлення надійшло з Інтерполу через відбитки пальців слуги Тібінґа.

— Відбитки належать Ремі Легалудеку, — прозвітував судовий слідчий. — Притягався за незначні крадіжки. Іноді й зі зломом. Ухилявся від сплати за медичні послуги: операція на трахеї. Алергія на арахісову олію, — гмикнув доповідач.

Колле зітхнув.

— Гаразд, передайте цю інформацію капітану Фашу.

На слідчого у дверях вітальні налетів ще один агент.

— Лейтенанте! Ми дещо знайшли в коморі!

Погляд агента був вельми схвильований, тож Колле спитав:

— Невже тіло?

— Ні, мсьє. Щось ще більш… — він не знав, як сказати, — несподіване.

Протерши очі, Коле рушив за агентом до комори. Вони увійшли в плісняве похмуре приміщення, й агент показав на довгу дерев’яну драбину, яка вела на горище.

Колле підняв очі до високого горища. Хтось туди ходить регулярно.

Нагорі, біля краю драбини, з’явився старший агент і глянув униз.

— Ви, напевне, захочете це побачити, лейтенанте, — сказав він, махаючи рукою в латексній рукавичці.

Втомлено кивнувши, лейтенант підійшов до драбини й схопився за нижні щаблі. Драбина була старої конструкції і звужувалась догори. Чим вище він піднімався, тим менше ставало місця для його ноги. Драбина захиталася. Він обережно ліз нагору, поки не дістався верхівки. Агент нагорі нахилився і подав йому руку. Колле схопився за неї й виліз на чотирьох на підлогу горища.