Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

Ленґдон кивнув. Слова і числа закарбувалися в його пам’яті.

Софі перейшла на шепіт.

— Був і четвертий , який Фаш сфотографував і стер перед тим, як прибули ви.

Ленґдон знав, що чорнило для маркера, яке проявляється, легко можна витерти, але навіщо Фаш нищив докази?

— В останньому рядку послання, — сказала Софі, — є те, чого Фаш не хотів, щоб ви знали. Принаймні, поки він не розбереться з вами. — Вона витягла з кишені свого светра аркуш із комп’ютерною роздруківкою фотографії та почала розпрямляти його. — Це повне послання, — і вона простягла аркуш Ленґдону.

Приголомшений, Ленґдон глянув на знімок. Останній рядок був для нього наче удар у живіт.

13—3–2—21—1–1—8—5

На кілька секунд він завмер, втупившись очима у фото . P. S. Find Robert Langdon.

Йому здалося, ніби підлога захиталась у нього під ногами. «Соньєр залишив постскриптум із моїм іменем?» Він не міг навіть уявити чого б це.

— Отже, вам має бути ясно, — сказала Софі, пильно дивлячись на нього, — Фаш наказав, щоб вас притягли сюди серед ночі, бо вас підозрюють у першу чергу.

Принаймні тепер він зрозумів, чому Фаш виглядав таким самовдоволеним, коли Ленґдон висловив припущення, що Соньєру було б легше написати ім’я свого вбивці.

Знайти Роберта Ленґдона.

— Чому Соньєр написав це? — спитав Ленґдон, і його збентеження поступилося місцем гніву. — Навіщо мені було вбивати його?

— Фаш іще має розкрити мотив, але він записав усю свою розмову з вами, сподіваючись, що ви могли про це проговоритися.

Ленґдон відкрив рота, але не зміг вимовити жодного слова.

— У нього є мініатюрний мікрофон, — пояснила Софі, — його під’єднано до передавача в його кишені, який передає сигнал на командний пост.

— Це неможливо, — скипів Ленґдон, — у мене є алібі. Після свого виступу я зразу повернувся до готелю. Можете спитати на рецепції.

— Фаш уже це зробив. Йому повідомили, що ви взяли у портьє ключ від номера десь о пів на одинадцяту. Вбивство відбулося ближче до одинадцятої. За цей час ви цілком могли вийти з готелю непоміченим.

— Це божевілля! У Фаша немає доказів!

Очі Софі розширились, ніби вона хотіла перепитати: «Немає доказів?»

— Мсьє Ленґдон, ваше ім’я написано на підлозі біля тіла Соньєра, і в щоденнику Соньєра сказано, що ви мали побачитися з ним приблизно в той час, коли було скоєно вбивство. У Фаша більше ніж достатньо підстав затримати вас для того, щоб допитати, — вона зітхнула. — Жак Соньєр був дуже помітною і шанованою людиною в Парижі, і про його вбивство говоритимуть завтра в ранкових новинах. На Фаша будуть тиснути, щоб він знайшов убивцю, і він почуватиметься значно краще, якщо підозрюваний буде у в’язниці. Винний ви чи ні, але вас неодмінно затримає поліція, поки вони не з’ясують, що ж сталося насправді.

Ленґдон відчув себе, наче звір у клітці.

— А навіщо ви мені про все це говорите?

— Тому що, мсьє Ленґдон, я певна, що ви не винні, — Софі глянула кудись убік, а потім знову йому у вічі, — а ще й тому, що це частково моя вина , що ви потрапили в біду.

— Не розумію! Це ваша вина, що Соньєр намагався несправедливо звинуватити мене?

— Соньєр не намагався звинувачувати вас. Сталася помилка. Послання на підлозі було призначено мені.

Ленґдону потрібен був час, щоб перетравити це.

— Не розумію?

— То було послання не для поліції. Він писав його для мене . Мабуть, він поспішав і не подумав, як воно все виглядатиме в очах поліції, — Софі зробила паузу. — Цифровий код, який залишив Соньєр, справді не має ніякого сенсу, але Соньєр писав його, бо знав, що слідчі поліції передадуть його дешифрувальникам і послання потрапить до мене, як воно і сталося.

Ленґдон нічого не розумів у цьому нагромадженні подій.

— Але чому ви вирішили, що послання для вас?

— «Вітрувіанська людина», — категорично відповіла вона. — Цей малюнок завжди був моїм улюбленим серед робіт да Вінчі. Ним Соньєр хотів привернути мою увагу.

— Зачекайте. Ви сказали, куратор знав про ваш улюблений мистецький твір?

Вона кивнула.

— Я перепрошую. Про це важко говорити. Жак Соньєр і я… — Софі закашлялась, — ми посварилися десять років тому, — сказала вона й далі говорила пошепки, — ми майже не розмовляли відтоді. Цієї ночі, коли в наш відділ зателефонували, що його вбито, і я побачила світлини його тіла і текст на підлозі, то зрозуміла, що він намагається щось мені передати.