— Завдяки «Вітрувіанській людині?»
— Так. І літерам P. S.
— Постскриптуму?
Вона похитала головою.
— P. S. — то мої ініціали.
— Але ж ваше ім’я — Софі Неве!
Вона опустила очі.
— P. S. було моїм прізвиськом, коли я жила з ним, — вона почервоніла, — це означало Princess Sophie, принцеса Софі. Це, звичайно, дурниця. Але це було багато років тому. Коли я була маленькою дівчинкою.
— Ви були знайомі з ним, коли були маленькою дівчинкою?
— Дуже добре, — відповіла вона, і на її очах з’явились сльози, — Жак Соньєр був моїм дідом.
Час настав.
Виходячи з чорного «ауді», Сайлас відчував себе сповненим сили, а нічний вітерець розвівав його простору сутану. Грядуть великі зміни.
— Hago la obra de Dios, — прошепотів він, рухаючись до входу в церкву. — Я роблю Божу справу.
Він підняв свій білий, як у фантома, кулак і тричі постукав у двері. Через якусь мить засуви величезної дерев’яної брами почали рухатись, і сестра Сандрін привітала його. То була невеличка жінка зі спокійними очима, і Сайлас знав, що зможе легко здолати її, але він поклявся не застосовувати сили, поки це не стане необхідним . Вона служниця храму, і то не її вина, що братство обрало її церкву схованкою для наріжного каменя. Її не варто карати за гріхи інших.
— Ви американець? — спитала вона, заводячи його до храму. У нішах нефів було тихо, як у могилі, єдиною ознакою життя тут був слабкий запах ладану, який лишився після вечірньої меси.
— Я родом француз, — відповів Сайлас, — прийняв чернецтво в Іспанії, а зараз вчуся в Сполучених Штатах.
Черниця кивнула.
— І ви ніколи не були в Сен-Сюльпіс?
— Я зрозумів, який це страшний гріх.
— Вона краща вдень.
— Не сумніваюсь. Одначе я дуже вдячний вам, що ви надали мені цю можливість вночі.
— За вас просив абат. Напевне, у вас є дуже могутні друзі.
«Ти навіть не уявляєш, які могутні», — подумав Сайлас.
Ідучи за сестрою Сандрін до бічного нефа, він був вражений, наскільки аскетичною виявилася Сен-Сюльпіс. Усередині було порожньо й холодно, оздоблено дуже скромно, що нагадало йому аскетичні собори в Іспанії. Коли він дивився на височенне склепіння з опорами, йому здалося, ніби він стоїть під перевернутим величезним кораблем.
«Добре порівняння», — подумав він. Корабель цього братства скоро перекинеться і піде на дно. Йому хотілося взятися до роботи і хотілося, щоб сестра Сандрін пішла звідти.
— Мені прикро, сестро, що вас розбудили через мене.
— Не страшно. Ви ж ненадовго в Парижі. Звідки ви б хотіли почати огляд?
Сайлас не відводив очей від вівтаря.
— Не треба екскурсії. Я можу все оглянути сам.
— Мені не важко, — відповіла вона.
Сайлас зупинився. Вони дійшли до переднього ряду, і вівтар був лише за п’ятнадцять ярдів. Він обернувся своїм масивним тілом до невеличкої жінки і відчув, як вона відсахнулась, коли зазирнула в його червоні очі.
— Не хочу видаватися нечемним, сестро, але я не звик заходити в Дім Господній задля екскурсії . Я б хотів помолитися, а вже потім оглянути церкву, — і він м’яко поклав свою важку руку їй на плече. — Сестро, прошу вас, вертайтесь до ліжка. Молитва вершиться на самоті.
— Як бажаєте, — але їй було не по собі.
Сайлас забрав руку з її плеча.
— Добрих снів вам, сестро. Нехай Бог береже вас.
— І вас так само.
Коли сестра Сандрін пішла вгору сходами, Сайлас став навколішки перед першим рядом, відчуваючи, як волосяниця вп’ялась йому в ногу.
«Господи, тобі моя ця робота…»
Софі подумала, як Фаш невдовзі з’ясує, що вона не пішла з будівлі Лувру. Побачивши приголомшення Ленґдона, вона не була певна, чи правильно вчинила, повівшись саме так.
«Але що ще я могла б зробити?»
Колись дідусь був для неї цілим світом, а зараз вона з подивом помітила, що майже не сумує за цією людиною. Жак Соньєр став для неї чужим. Їхні стосунки миттєво урвалися однієї березневої ночі, коли їй було двадцять два.
Десять років тому .
Софі випадково побачила, що її дід робить речі, що їх вона й уявити собі не могла.
«Якби я не бачила цього на власні очі…»
Занадто ошелешена, щоб слухати те, що намагався пояснити дід, Софі відразу переїхала, забравши гроші, які вона відклала, і винайняла маленьке помешкання разом з іншими дівчатами. Сказала дідові ніколи не дзвонити їй. Протягом цих років він надсилав їй картки й листи, благаючи про зустріч, — у неї накопичились десятки нерозпечатаних листів, — але, до його честі, він ніколи не порушив своєї обіцянки і не зателефонував їй.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу