Дэн Браун: Код да Вінчі [підліткова версія]

— Софі, — схлипувала жінка, цілуючи її в чоло.

— Але… Grand-père казав, що ти… — прошепотіла задихаючись Софі.

— Я знаю, — жінка ніжно поклала руки Софі на плечі, дивлячись їй у вічі. — Ми з твоїм дідусем були змушені говорити багато різних речей. Ми робили те, що вважали правильним. Мені так сумно. Це все було лише для твоєї безпеки, принцесо.

Почувши це слово, Софі вмить згадала дідуся, який стільки років називав її принцесою. Звук його голосу, здавалося, відлунював між старовинного каміння Росліну і в таємничій порожнині під каплицею.

Жінка обняла Софі обома руками, її сльози потекли дужче.

— Твій дідусь так хотів тобі все пояснити. Але не все складалося між вами. Він весь час робив спроби. Так багато всього треба пояснити тобі, так багато, — вона знову поцілувала Софі в чоло, а потім прошепотіла їй на вухо: — Більше ніяких таємниць. Прийшов час тобі знати правду про нашу родину.

Софі з бабусею сиділи на сходинках ґанку, обнімаючись у сльозах, коли побачили, що до них через галявину крокує молодий церковник, а в його очах світяться надія і недовіра.

— Софі?

Софі кивнула крізь сльози й підвелася. Вона не знала в обличчя цього молодого чоловіка, але, тільки-но вони обнялися, відчула владу крові, яка текла в його жилах… крові, яка, як вона щойно збагнула, була в них спільною.

Коли Ленґдон підійшов до них, Софі не могла навіть уявити собі, що лише вчора ввечері вона була така самотня в цьому світі. А тепер, у незнайомому місці, в товаристві трьох людей, яких ледь знає, вона нарешті відчула себе вдома.

На Рослін упала темрява.

Почуваючи себе геть виснаженим, Роберт Ленґдон стояв на ґанку кам’яного будинку, насолоджуючись сміхом і дружніми розмовами, які лунали з-за зашторених дверей. Втома проникала в кожну клітину його тіла.

— Ви так тихенько втекли, — озвався голос у нього за спиною.

Він обернувся. У дверях стояла бабуся Софі, і її срібне волосся сяяло в темряві ночі. Її ім’я, принаймні останні двадцять вісім років, було Марі Шовель.

Ленґдон втомлено всміхнувся:

— Подумав, що родині треба дати час поспілкуватися, — з-за вікна він міг бачити, як Софі розмовляє зі своїм братом.

Марі вийшла і стала поряд з ним.

— Містере Ленґдон, почувши про вбивство Жака, я дуже злякалась за безпеку Софі. І коли побачила її у дверях свого будинку, то відчула чи не найбільше полегшення за все своє життя. Навіть не знаю, як віддячити вам.

Ленґдон не уявляв, що він міг би сказати у відповідь. Хоча він хотів, щоб Софі й бабуся говорили наодинці, Марі запросила його приєднатися до них і вислухати те, що вона зараз розповість. «Мій чоловік завжди довіряв вам, містере Ленґдон, тож і я так само довіряю». І от Ленґдон із німим подивом тепер слухав історію покійних батьків Софі. У це неможливо повірити, але вони обоє належали до роду Меровінґів — прямих спадкоємців Марії Магдалини та Ісуса Христа. Батьки Софі, як і їхні предки, з метою безпеки змінили свої прізвища Платар і Сен-Клер. А їхні діти, як прямі спадкоємці королівської крові, перебували під пильною охороною Пріорату. Потім батьків Софі було вбито в загадковій автокатастрофі, і Пріорат був наляканий, що королівську лінію крові викрито.

— Ми з вашим дідом, — сказала Марі голосом, здавленим від болю, — повинні були прийняти серйозне рішення, тільки-но нам зателефонували. Машину ваших батьків знайшли в ріці.

Вона витерла сльози і глянула на Софі та її брата.

— Того вечора ми збиралися їхати тією машиною всі шестеро, з обома дітьми. На щастя, в останню мить наші плани помінялись, тож ваші батьки їхали самі. Ми з Жаком так і не довідалися, що сталося насправді… чи то був таки нещасний випадок.

Марі глянула на Софі.

— Ми знали, що маємо оберігати наших онуків, тож робили те, що вважали найкращим. Жак повідомив у поліцію, що твій брат і я також були в машині… мовляв, наші тіла віднесло течією. Потім нам з твоїм братом треба було заховатися з допомогою Пріорату. Жак був помітною людиною, він не міг просто так зникнути, тож він узяв собі Софі, як старшу, і вона мала лишитися в Парижі, щоб її виховував Жак, ближче до Пріорату і під його захистом.

Вона знизила голос до шепоту.

— Розділити родину — це було найважче, що ми зазнали в нашому житті. Ми з Жаком бачилися дуже рідко, завжди потай. У нас є деякі обряди, яких братство ніколи не порушує.

У цей момент Ленґдон вийшов. І, дивлячись на шпилі каплиці Рослін, не міг не думати про її нерозгадану загадку. Чи Грааль справді в Рослін? І якщо це так, що означають меч і чаша, які Соньєр згадав у своєму вірші?