Дэн Браун: Код да Вінчі [підліткова версія]

— Чому ти плачеш, Grand-père ?

Він узяв її на руки й притис до грудей.

— О, Софі, цього року ми з тобою попрощалися навіки з багатьма людьми. Це так тяжко.

Софі згадала аварію і прощання з матір’ю, батьком, бабусею та маленьким братиком.

— А з ким іще ти попрощався навіки?

— Зі своїм дорогим другом, якого я дуже люблю, — відповів він схвильованим голосом. — І, боюся, побачу її ще дуже не скоро.

Ленґдон розглядав стіни каплиці, і йому здалося, що зараз вони знову можуть зайти в глухий кут. Хоча вірш Соньєра чітко вказував на Рослін, він не мав поняття, що їм робити, коли вони вже сюди прибули. У вірші йшлося про «лезо й чашу», яких Ленґдон не бачив ніде.

— Не хочу пхати носа, куди не слід, — сказав церковник, дивлячись на палісандрову скриньку в руках у Ленґдона, — але ця скринька… чи не міг би я спитати, звідки вона у вас?

Ленґдон втомлено розсміявся.

— Це дуже довга історія.

Молодий чоловік вагався, не в змозі відвести очей від коробки.

— Це так дивно, але в моєї бабусі є точнісінько така сама скринька для коштовностей. Так само відполірована, палісандрова, та сама троянда на кришці, навіть такі самі шарніри.

Ленґдон подумав, що молодий чоловік, скоріш за все, помиляється.

— Дві коробки можуть бути схожі, але…

Бічні двері гучно відчинилися, відкривши їхнім очам краєвиди. Софі вийшла, не сказавши ні слова, і рушила по схилу до кам’яного будинку, який стояв поблизу. Ленґдон дивився на неї. Куди вона йде? Відтоді, як вони зайшли до цієї будівлі, вона якось дивно поводиться. Він обернувся до церковника:

— Ви знаєте, що це за будинок?

Він кивнув.

— Це дім парафіяльного священика. Там живе й куратор каплиці. А також вона є й головою «Рослін Траст». Це моя бабуся.

— Ваша бабуся є головою «Рослін Траст»?

Молодий чоловік кивнув.

— Я живу з нею в цьому ж будинку, допомагаю підтримувати порядок у каплиці й воджу екскурсії, — він знизав плечима. — Я живу тут усе своє життя. Бабуся виростила мене в цьому будинку.

«Бабуся виростила мене». Ленґдон глянув на Софі, яка йшла схилом, а потім на палісандрову скриньку, яку тримав в руках. Це неможливо! Ленґдон повільно обернувся до молодого чоловіка.

— Ви сказали, у вашої бабусі така сама скринька, як ця?

— Точнісінько така сама!

— А звідки вона в неї?

— Мій дідусь зробив її для неї. Він помер, коли я був немовлям, але бабуся часто згадує його. Вона каже, що він був майстер на всі руки. Він багато чого робив своїми руками.

Ленґдон умить побачив хитросплетіння зв’язків.

— Я наважусь спитати: а що сталося з вашими батьками?

— Вони загинули, коли я був маленьким. І дідусь у той самий день, — здивовано відповів молодий чоловік.

Серце Ленґдона почало калатати.

— То була автокатастрофа?

Церковник ошелешено відсахнувся, у його оливково-зелених очах з’явився безмежний подив.

— Так. Уся моя родина загинула в той день. Я втратив дідуся, батьків та… — він вагався, дивлячись на підлогу.

— Сестру, — сказав Ленґдон.

Кам’яний будинок на горі був саме такий, яким його запам’ятала Софі. Ставало зовсім темно, а будинок випромінював тепло і затишок. Світилися золотом вікна, з-за дверей доносився запах хліба. Коли вона підійшла зовсім близько, то почула в домі тихий плач.

Крізь скляні двері Софі побачила в передпокої літню жінку. Та стояла спиною до дверей, але Софі помітила, що вона плаче. У жінки було довге розкішне сиве волосся, яке враз викликало несподівані спогади. Наблизившись, Софі ступила на поріг і піднялась на ґанок. Жінка тримала в руках вставлений у рамку портрет чоловіка і любовно й сумно водила пальцями по його обличчю.

Це обличчя Софі знала дуже добре.

Grand-père .

Звичайно ж, ця жінка чула сумну новину про смерть Жака Соньєра.

Дошки рипнули під ногами Софі, жінка повільно обернулась і зустрілась очима з Софі. Софі хотіла втікати, але стояла, наче прикута. Жінка відвела очі від фотографії і рішуче наблизилась до дверей. Здавалося, цілу вічність дві жінки дивились одна на одну крізь тонку перегородку. А потім ніби здійнялась океанська хвиля, і обличчя жінки, нерішуче і недовірливе, засяяло сподіванням і, нарешті, радістю.

Вона кинулась до дверей, вибігла з дому, простягаючи руки, схопила м’якими долонями обличчя приголомшеної Софі.

— О, дороге дитя… дай мені глянути на тебе!

Хоча Софі не впізнала її, вона збагнула, хто ця жінка. Вона намагалась говорити, але не могла вимовити ні слова.