Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

– Річ у тім, що це не моя історія, еге ж? Ну, я начебто в ній є, це очевидно, але все одно: це не моя історія. Це історія місіс Лав. Про її судженого; про її сестру Кітті; про те, як вона в’язала, які торти пекла. Усе це – її історія. І саме тоді, коли вона думала, що ця історія підійшла до завершення, несподівано з’явився я – і почалася нова історія. Але після моєї появи ця історія все одно не стала моєю ! Тому що до того як місіс Лав відчинила двері… до того як вона почула серед ночі звук… до того … – Аврелій запнувся, вхопив ротом повітря і жестом наче відрізав своє речення геть, а потім розпочав нове: – Для того щоб хтось отак знайшов дитинча у дощову ніч, треба, щоб раніше хтось… хтось інший … – Ще один запальний жест рукою, що наче змітав сказане геть, потім – збентежений погляд, що ковзнув по стелі церкви, немовби шукаючи там потрібного слова, зачепившись за яке, можна було б витягти з себе цілу фразу. – Місіс Лав знайшла мене, але до того, як це трапилося, хтось інший, якась інша людина, якась мати мусила мене народити…

Ось воно, те слово. Мати .

На його обличчі застиг вираз відчаю. Руки, так і не встигнувши зробити чергового емоційного жесту, застигли в якомусь молитовному положенні.

Кажуть, бувають моменти, коли обличчя людини і її тіло здатні виразити пристрасні бажання серця настільки точно, що їх можна читати, наче книжку.

І я прочитала в Аврелієвому жесті: Не покидайте мене!

Я доторкнулася до нього рукою, і статуя ожила.

– Немає сенсу сидіти й чекати, доки скінчиться дощ, – прошепотіла я. – Він репіжитиме цілісінький день. Мої фото можуть почекати. Ходімте снідати!

– Авжеж, – хрипко відповів Аврелій. – Ходімте.

– Якщо навпростець, то це півтори милі, – сказав він, вказавши рукою на ліс. – А якщо дорогою, то довше.

Ми пройшли крізь оленячий заповідник і вже дійшли були до краю лісу, як раптом почули голос.

Це був голос жінки, що полинув уздовж гравійної дороги до її дітей і через парк долетів аж до нас.

– Я ж казала тобі, Томе. Зараз надто волого. Коли йде такий дощ, вони не працюють.

Діти розчаровано зупинилися, побачивши нерухомі підйомні крани. Тепер, коли на білявих голівках малих були капюшони-зюйдвестки, я не могла розрізнити, хто з них дівчинка, а хто хлопчик. Жінка порівнялася з ними, і родина у жовтих макінтошах зійшлася на коротку нараду.

Аврелій був зворушений цією ідилічною картиною щасливої сім’ї.

– Я їх уже бачила, – сказала я. – Ви не знаєте, хто вони?

– Вони живуть на Стрит. Ну, в тому будинку, що з гойдалкою. Карен у парку доглядає оленів.

– А тут хіба й досі полюють?

– Ні. Уже не полюють. Вона просто доглядає оленів. Така гарна і приємна родина!

Аврелій подивився на них із легкою заздрістю, а потім струснув головою, щоб переключити свою увагу на інше.

– Місіс Лав була дуже добра до мене, – сказав він. – І я любив її. А решта не має значення… – Аврелій знову зробив рукою жест, наче від чогось відмахувався, і повернувся до лісу. – Що ж, ходімте до мене додому.

Родина в макінтошах, радше за все, ухвалила якесь рішення, бо мати з дітлахами вирушили до паркової брами.

Ми з Аврелієм мовчки пішли через ліс, відчуваючи невидиму нитку приязні, яка вже встигла виникнути між нами.

Ліс здавався прозорим: листя, яке о будь-якій іншій порі, окрім зими, застує сонячне світло, вже злетіло з дерев, і вони, чорні від дощу, простягли до неба свої вузлуваті руки. Розсуваючи поперед себе віти, що спускалися аж до землі, Аврелій струшував з них краплини дощу, і вони мочили нашу одіж – ніби тих краплин, що падали на нас із неба, було недостатньо! Натрапивши на впале дерево, ми схилилися над ним, вдивляючись у калюжу в його дуплі: від води кора зіпріла й розм’якла.

– Ось ми і вдома, – раптом оголосив Аврелій.

Перед нами постав одноповерховий кам’яний будиночок. Збудований, щоб довго стояти, а не красуватися, він усе одно тішив око своїми нехитрими формами, у яких відчувалася надійність. Скільки ж йому було років? Сто? Двісті? На перший погляд сказати було важко. Це був будинок не з тих, на котрих якась там сотня років залишає помітні сліди. Ззаду була велика нова прибудова, не менша, мабуть, за сам будинок; її повністю займала кухня.

– Оце і є моє пристановище, – сказав Аврелій, запрошуючи мене всередину.

Масивна плита з іржостійкої сталі, чисто вибілені стіни, два чималенькі холодильники – справжня кухня для справжнього кухаря.