Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

– Я змок під дощем, і чорнила розпливлися, але ось тут, саме в цьому місці… – Аврелій повів мене до вікна і підніс смужку ближче до світла. – На початку – щось схоже на А. У самісінькому кінці – S. Воно, звичайно ж, вицвіло за довгі роки, треба добряче придивитися, але все одно побачити можна, еге ж?

Я незмигно дивилась на пляму.

– Ну що, видно?

Я злегка хитнула головою – не заперечливо, але й не ствердно.

– От бачите! Відразу все стає ясно, якщо знаєш, що саме треба шукати, чи не так?

Я вдивлялася, але ті примарні літери, що їх примудрявся бачити Аврелій, залишалися невидимими для моїх очей.

– Ось так місіс Лав і зупинила свій вибір на імені Aurelius. Хоча з таким самим успіхом це могло бути й ім’я Alphons.

Аврелій сумно посміхнувся і відвів свій неспокійний погляд убік.

– А останньою була ложечка. Але її ви вже бачили. – Він засунув руку в нагрудну кишеню і видобув звідти невеличку срібну ложку, що її я бачила під час нашої першої зустрічі, коли ми їли імбирний торт, сидячи на велетенських котах біля парадного входу в Енджелфілд.

– А сама торба? – спиталася я. – Що це за торба?

– Просто торба – і все, – непевно відказав Аврелій, підніс торбу до обличчя й понюхав її. – Колись вона пахла димом, але вже не пахне.

Він передав торбу мені, і я теж принюхалася. Запах і справді вивітрився.

Аврелій відчинив дверцята плити, витяг звідти бляшане деко з тістечками й поставив остигати. Потім наповнив чайник і приготував тацю: чашки, тарілочки, цукерниця, горщик з молоком.

– Візьміть-но, – сказав гостинний господар і подав мені тацю, а потім прочинив двері у вітальню.

Крізь напіврозчинені двері я побачила зручні старовинні крісла із подушечками, на яких були зображені квіти.

– Почувайтеся як удома. За хвилину я принесу решту.

Трохи зігнувшись, Аврелій стояв до мене спиною і мив руки.

Я пройшла до вітальні й сіла у крісло біля каміна, чекаючи, поки Аврелій запакує і сховає у надійне місце свою спадщину – безцінну спадщину, яка ніяк не хотіла розкривати свою таємницю.

Я полишила будинок Аврелія з неясною думкою, яка не давала мені спокою. І цю думку породило щось із того, що сказав мені Аврелій. Це було слабке відлуння невідомо чого… якась асоціація, що слабко і непевно апелювала до моєї уваги, але була відсунута іншими враженнями в самісіньку глибину свідомості. Та нічого. Вона все одно рано чи пізно звідти вигулькне.

У лісі була галявина. Відразу за нею ховалося різке урвище, поросле рідкими клаптиками кущів, потім поверхня поступово вирівнювалася, і знову починалися дерева. Галявина несподівано явила собою вкрай зручну позицію для огляду Енджелфілду. Саме тут я й зупинилася, повертаючись від гостинного Аврелія.

Картина була бляклою. Енджелфілд-хаус, точніше, те, що від нього лишилося, мав вигляд будинку-привида. Брудно-зелене громаддя на тлі сірого неба. Усі верхні поверхи з лівого боку вже було знищено. Залишився тільки перший поверх, вхід до нього, означений темним кам’яним одвірком, і сходи, але самих дверей уже не було.

Раптом мені стало жаль старого напівзруйнованого будинку, якому доводилося мокнути в негоду. Навіть кам’яні коти – і вони, здавалося, втекли кудись від сирої погоди. Їх уже знесли. Права частина будинку досі лишалася неторкнутою, хоча з положення крана можна було виснувати, що її черга наступна. «Чи така вже необхідна тут оця вся машинерія?» – спіймала я себе на думці. Можна було подумати, що стіни самі розкисають і тануть під дощем; кам’яні брили раптом здалися блідими й ефемерними, як рисовий папір, і ладними розтанути в мене на очах – варто ще тільки трохи почекати.

Фотоапарат висів у мене на шиї. Я витягла його з-під пальта й піднесла до очей. Чи вдасться мені зафіксувати на плівці те, чого невдовзі вже не існуватиме? Навряд чи – надто вже погода волога. Утім, спробувати треба.

Я вже почала настроювати видошукач, як раптом помітила слабкий рух скраю рамки. Ні, то не були мої привиди. То діти повернулися. Вони щось там запримітили у траві і з цікавістю над ним схилилися. Що то було? Їжачок? Змія? Теж зацікавившись, я перевела фокус, щоб краще придивитися.

Одне дитинча простягло руку у високу траву й видобуло звідти свою знахідку. Це була жовта каска будівельника. Радісно посміхнувшись, хлопчик – це був він, я встигла розпізнати, – відкинув свій капюшон-зюйдвестку, насунув каску собі на голову й став непорушно, як солдат на варті, випнувши вперед груди, а руки витягнувши вздовж тулуба. Він аж обличчя напружив, намагаючись утримати на голові завелику каску, щоб та не сповзла!