Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Отак, вголос згадуючи минуле, я й розпустила зайву п’ятку і відразу ж почала переробляти шкарпетку. Така робота потребує додаткової уваги, та й надворі вже почало сутеніти. Я закінчила свою розповідь, сестра на неї ніяк не відреагувала, тож мені подумалося, що вона знов поринула у спогади про свого чоловіка. Коли вже, гадаю, я розповіла їй про свою втрату, що сталася багато років тому, то й вона пригадала свою, що сталася зовсім недавно.

Вив’язувати пальці було вже пізно: надворі майже зовсім стемніло, тож я відклала шкарпетку і підвела очі.

– Кітті? – гукнула я.

Вона не відповіла.

Спочатку я подумала, що вона заснула.

Так, вона дійсно заснула.

Навіки.

Як сиділа собі тихенько, так тихенько й померла. На її обличчі застигла лагідна безтурботна посмішка – наче вона була рада повернутися до свого милого. Рада, що тепер вони разом. Поки я приглядалася в темряві до отієї шкарпетки і базікала про минуле, сестра взяла та й пішла до свого чоловіка.

Тому тієї ночі я по-справжньому злякалася, коли вив’язала п’ятку двічі. Перший раз, коли я це зробила, я втратила свого судженого. Другого разу я втратила сестру. І ось тепер це трапилося втретє. Мені вже ні´кого було втрачати. Окрім самої себе.

Я поглянула на шкарпетку. Сіра вовна. Проста річ, нічого особливого. Але призначалася вона мені.

Ну то й Бог з нею, сказала я собі. Хто за мною жалкуватиме? Моя смерть нікому не завдасть болю. І це прекрасно. Зрештою, я встигла пожити, не те що мій милий. А ще мені пригадалося лице померлої Кітті. Спокійне, усміхнене лице. «Либонь, смерть – це не так уже й погано», – подумала я.

І почала розпускати зайву п’ятку. Навіщо, спитаєте ви? Просто не хотіла, щоб мене знайшли з отією шкарпеткою в руках. Мені уявилося, як люди казатимуть: «Її знайшли з в’язанням на колінах, і як ви гадаєте, що ж то було? Шкарпетка з подвійною п’яткою! От стара дурепа!»

Я не хотіла, щоб про мене таке сказали. Тому і розпустила зайву п’ятку. А поки розпускала, то подумки готувалася піти у кращий світ.

Не знаю, скільки я отак сиділа. Але врешті-решт якийсь шум долинув до моїх вух. Це був звук знадвору. Тоненьке скигління, наче цуценя чи кошеня загубилося. Я була занурена у власні думки і вже не чекала, що межи мною та неминучою смертю щось зможе втрутитися. Тому спершу й не звернула на цей звук ніякої уваги.

Але він повторився. Наче призначався саме для мене. Бо хто ще його почує тут, у цій далекій глушині? Може, думаю, кошеня чи щось таке? І хоч я вже й приготувалася до зустрічі з Творцем, думка про оте нещасне мокре кошеня не давала мені спокою. Не годиться, думаю, відмовляти у притулку і шматочку їжі якомусь нещасному Божому створінню тільки через те, що я зібралася помирати. Скажу чесно, у той момент мені дуже хотілося мати поруч хоч якусь живу істоту. І я пішла до дверей.

Але що ж я там побачила?

Дитинча!

Хтось поклав його під навісом на ґанку, щоб сховати від дощу. Замотане в якесь полотно, воно нявчало, як справжнісіньке кошеня. Бідолашна крихітка! Холодна й голодна. Я очам своїм не вірила. Потім нагнулася, взяла тебе на руки, а тільки-но ти мене побачив, як відразу ж перестав плакати. Я не стала баритися. Тебе треба було нагодувати і загорнути наново в сухе. Тож на ґанку я довго не затрималася. Швидко озирнулася – і все. Скрізь – ані душі. Тільки вітер шумів у деревах та – дивна річ – ген над маєтком Енджелфілдів здіймався стовп диму.

Я притисла тебе до себе, увійшла до хати і замкнула двері.

Двічі, коли я вив’язувала другу п’ятку на шкарпетці, до мене підбиралася смерть. Коли ж це трапилося втретє, до моїх дверей прийшло життя. Цей випадок навчив мене не надто зважати на збіг обставин. А опісля мені вже просто ні´коли було думати про смерть.

У мене з’явився ти, тож тепер я мала думати про тебе.

І відтоді ми зажили благополучно і щасливо.

Аврелій проковтнув слину. Його голос став хрипким та уривчастим. Слова виходили з нього, як заклинання, – слова, що він їх чув тисячу разів хлопчиком і десятками років повторював уже дорослим чоловіком.

Історія скінчилася, і ми сиділи в тиші, мовчки розглядаючи вівтар. А надворі й досі неквапливо падав дощ. Аврелій сидів біля мене спокійно і непорушно, як статуя, однак я здогадувалася, що в душі його було не так уже й спокійно.

Можна було багато слів сказати, але я не сказала нічого. Просто чекала, коли він повернеться з минулого у сьогодення. І він нарешті заговорив до мене знов.