Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

– Аврелію? – я сама відчула, як тремтів мій голос.

– Що?

– Ви й досі там?

– Звичайно, а де ж іще?

Голос його пролунав не з того боку, де щойно була тінь. Що ж то було? Якийсь ефект, спричинений туманом?.. Настрашена тим, що могла б побачити, якби почекала трохи довше, я нерухомо стояла і вдивлялася у водянисте повітря, бажаючи , щоб поряд зі мною знову вигулькнула та постать.

Та замість неї вигулькнув Аврелій.

– Ага, ось ви де! – забубонів позаду мене його басовитий голос.

Аврелій стиснув мене за плечі своїми руками в рукавичках і повернув до себе.

– Господи, та ви ж бліді як полотно, Марґарет! Можна подумати, що вам зустрівся привид!

Ми пішли прогулятися в парк. У своєму пальті Аврелій здавався ще вищим та міцнішим, а я у своєму – сірому, як туман, – почувалася поряд із ним маленькою та якоюсь наче ілюзорною.

– Як ваші справи з книжкою?

– Поки що це не книжка, а нотатки. Записи інтерв’ю з міс Вінтер. І результати досліджень.

– Сьогодні ви теж досліджуватимете?

– Так.

– А що саме?

– Та оце хотіла зробити кілька знімків. Але погода все зіпсувала.

– За годину розвидниться. Цей туман – ненадовго.

Ми вийшли на стежину із шерегами конусоподібних насаджень обабіч, які розрослися так, що майже перетворилися на живопліт.

– А ви, Аврелію, – ви чому сюди приходите?..

Ми дійшли до кінця стежини й увійшли у простір, де, здавалося, нічого не було, крім туману. Небавом перед нами постала стіна тисів, удвічі вища за Аврелія, і ми пішли вздовж неї. На траві, на листі я помітила поблискування: то з’явилося сонце. Волога, що висіла у повітрі, почала випаровуватися. Довкола розвиднялося. Пройшовши уздовж височенної тисової стіни, яка виявилася окружністю, ми повернулися на ту саму стежину, з якої зійшли.

Коли моє запитання геть загубилося в часі і я вже втратила певність, чи ставила його взагалі, Аврелій відповів:

– Тому що я тут народився.

Я різко зупинилася. Аврелій побрів далі, не помітивши, який ефект справили на мене його слова. Мені довелося ледь не бігцем наздоганяти його.

– Аврелію! – вхопила я його за комір пальта. – Це правда? Ви тут народилися?

– Так.

– А коли?

На його обличчі з’явилася якась дивна сумна посмішка.

– У свій день народження.

Забувши про обачність, я стала наполягати.

– Зрозуміло, але коли саме?

– Може, десь у січні. А може, у лютому. Можливо, навіть наприкінці грудня. Приблизно шістдесят років тому. Боюсь, оце і все, що я знаю.

Я спохмурніла, пригадавши, як минулого разу він розповідав мені про місіс Лав і сказав, що матері в нього не було. Гаразд, але і названа дитина теж може принаймні знати, коли в неї день народження!

– Аврелію, ви хочете сказати, що ви знайда?

– Саме так. Я знайда.

Від розгубленості я не знала, що й казати.

– До всього звикаєш, і до цього теж, – мовив він, і мені стало соромно, що йому доводиться втішати мене через його ж власну біду.

– І ви звикли?

Він уважно поглянув на мене, явно вирішуючи, чи слід йому розкривати переді мною душу.

– Якщо щиро, то ні.

Ступаючи повільно і важко, наче каліки, ми рушили далі. Туман майже зник. Магічні обриси класичного парку втратили свою чарівливу загадковість і постали перед нами тим, чим насправді й були: занедбаними кущами й живоплотами.

– Отже, місіс Лав… – почала я.

– Знайшла мене. Саме так.

– А вашими батьками були…

– Не маю уявлення, хто був моїми батьками.

– Але ж ви знаєте, що народилися тут, у цьому будинку?

Аврелій засунув руки глибоко в кишені. На його обличчі з’явився напружений вираз.

– Це важко пояснити, тим паче що я не маю жодних доказів. Але я знаю, що тут народився. Я це дійсно знаю.

Аврелій кинув на мене швидкий погляд. Я глянула на нього у відповідь, очима заохочуючи його продовжувати.

– Інколи людина підсвідомо набуває знань. Знань про себе. Таким чином вона дізнається про той час, коли ще була неспроможна щось запам’ятати.

Я кивнула.

– У ніч, коли мене знайшли, – говорив далі Аврелій, – тут, в Енджелфілді, сталася велика пожежа. Про це мені розповіла місіс Лав, коли мені було дев’ять. Казала, що не могла не розповісти: коли вона вперше взяла мене на руки, моя одіж відгонила димом. Тоді я пішов дивитися на згарище. І тепер приходжу сюди постійно. Пізніше я знайшов в архіві місцеву газету з повідомленням про пожежу. У всякому разі….

У його голосі чітко чулася вдавана безтурботність людини, яка розповідає щось дуже для неї важливе, історію настільки для неї дорогу і виплекану, що її значущість доводиться вбирати в одіж байдужної легковажності – на той випадок, якщо співрозмовник не виявить належного співчуття.