Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Відлучитися?! І це після того галасу, який здійняла міс Вінтер, коли я зібралася їхати минулого разу! Чого-чого, а відпустки від міс Вінтер я не чекала. І це при тому, що за кілька тижнів Різдво!..

Джудіт почервоніла, зробивши цю заяву, але додаткової інформації мені не надала. Щось було не так – це однозначно. Моя присутність комусь стала на заваді.

– Якщо хочете, я можу допомогти вам пакувати ваші речі, – запропонувала економка. І винувато посміхнулася, відчуваючи мій здогад, що від мене щось приховують.

– Дякую, я вже якось сама, – дещо роздратовано, навіть грубо відказала я.

– Моріс сьогодні вихідний, тому до станції вас відвезе лікар Кліфтон.

Бідолашна Джудіт. Вона терпіти не могла брехати, і конспіратор з неї був нікудишній.

– А міс Вінтер? Я хотіла б трохи поговорити з нею. Перш ніж поїхати.

– Міс Вінтер? Боюсь, вона…

– Не хоче мене бачити?

– Вона не може вас бачити. – Обличчя Джудіт аж засяяло від полегшення, у голосі її почулася нотка щирості: нарешті вона змогла сказати мені бодай дещицю правди. – Повірте мені, міс Лі. Просто не може.

Те, що знала, але не сказала мені Джудіт, знав також і лікар Кліфтон.

– Ви живете в Кембриджі у крамниці вашого батька? – поцікавився він. – А чи він часом не займається книжками з історії медицини?

Я дала стислу відповідь, дужче переймаючись тими питаннями, що турбували мене, аніж тими, що ставив мені він, і невдовзі спроби лікаря продовжити нашу несуттєву розмову припинилися. Коли ми під’їхали до станції Гарроґейт, атмосфера між нами була важкою: нас обох гнітило вимушене мовчання про погіршення здоров’я міс Вінтер.

За день до приїзду в Енджелфілд я, їдучи поїздом, уявляла собі шумну картину бурхливої діяльності зі знесення руїн. Ось старші будівельники вигукують вказівки, вимахуючи руками, наче семафорами; повільно обертаються величезні крани; чути, як розбивають каміння… Натомість, підійшовши до брами і поглянувши на об’єкт, що був приречений на знесення, я пересвідчилася: наразі все лишилося без змін. Скрізь панувала тиша.

За туманом майже нічого не було видно, навіть стежину, якою я йшла, – я то знаходила, то знову губила її. Потім підвела голову й пішла наосліп, повторюючи маршрут, який запам’ятала з попереднього приїзду, і керуючись спогадами про опис, почутий раніше від міс Вінтер.

Мапа, що зберігалася в моїй голові, виявилася точною: я вийшла до парку саме в тому місці, де і розраховувала. Темні обриси тисових насаджень були схожі на невиразно намальовані декорації, сплощені до двовимірності порожнім заднім планом. Дві банеподібні форми, схожі на капелюхи-циліндри, наче плавали в тумані, бо їхні стовбури розчинилися в білій імлі. За шістдесят років вони розрослися і втратили форму, але все одно мені легко було уявити їхню колишню геометричну бездоганність; утім, і Енджелфілд уявлявся мені не призначеною до знесення руїною, а величним будинком, де мешкають люди. Здавалося, всі ці роки так само ефемерні, як і розпорошені в повітрі краплинки води, і вони так само випаруються з першими ж променями зимового сонця.

Я піднесла до очей годинника і подивилася, котра година. Я домовилася зустрітися з Аврелієм, але ж як знайти його в такому тумані? Тут можна блукати нескінченно й так і не зустрітися з іншою людиною, навіть якщо вона, людина ця, пройде повз на відстані простягнутої руки.

– Агов! – гукнула я.

– Агов! Здрастуйте! – відповів чоловічий голос.

Було неможливо визначити, далеко він чи десь поруч.

– Ви де?

Я уявила собі Аврелія, який вдивляється в туман, шукаючи хоч якийсь орієнтир.

– Я біля дерева, – донеслися до мене приглушені слова.

– Я теж біля дерева, – озвалася я. – Але, гадаю, ми біля різних дерев. Бо чути, що ви не поруч зі мною.

– А мені здається, що ви десь поруч.

– Правда? Тоді стійте на місці і щось кажіть, а я йтиму на ваш голос!

– Ви маєте рацію! Чудовий план! Тільки от не знаю, що казати… Просто так розмовляти дуже легко, а на замовлення – не так-то й просто! Погода просто жахлива. Ніколи раніше не доводилося бачити такого туману!

І поки Аврелій говорив, я заглибилася в білу хмару й пішла за ниткою його голосу, що тяглася крізь туман.

І раптом я побачила її : повз мене пропливла тінь, ледь помітна на тлі водянистого світла. Я була майже впевнена, що то не Аврелій. Несподівано відчувши, як несамовито закалатало моє серце, я простягла руку – боязко і водночас із надією. Але постать відхилилася й попливла геть.