Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

– Не рухайтесь!

Стрибаючи між уламками, гігант підскочив до мене й обережно взяв на руки, виніс надвір і посадовив боком на спину того кам’яного кота, якого я захоплено погладжувала годину тому.

– Зачекайте тут, а коли я повернуся, ми з вами гарненько почаюємо! – гукнув велетень і знову подався до будинку. Його широченна спина майнула над сходами і зникла в коридорі.

– Вам зручно?

Я ствердно кивнула.

– От і чудово. – Велетень радісно всміхнувся, наче й справді все було так чудово. – Мене звати Лав. Аврелій Альфонс Лав. Звіть мене просто Аврелій. – І він запитально поглянув на мене.

– Марґарет Лі.

– Марґарет. – Велетень знову розплився в усмішці. – От здорово! Просто здорово! Ось, пригощайтеся.

І Аврелій акуратно розгорнув скатертину між вухами великого чорного кота. На скатертині з’явився липкий кусень коричневого торту, нарізаний щедрими шматками. Я жадібно вп’ялася в один із шматків. Це був ідеальний торт для такого холодного дня: приправлений імбиром і в міру солодкий. Чай мій випадковий знайомий націдив у вишукані порцелянові філіжанки. Подаючи мені цукерницю, він витяг з нагрудної кишені торбинку з блакитного вельвету і розв’язав її. Там лежала срібна ложечка, ручку якої прикрашала видовжена літера А у вигляді стилізованого зображення ангела. Я розмішала цукор і віддала ложечку назад.

Аврелій сидів на другому котові, який під його масивним тілом несподівано уподібнився до кошеняти. Їв Аврелій мовчки, ретельно і зосереджено, але час від часу поглядав на мене з неприхованим очікуванням: коли ж я почну нахвалювати торт, яким він мене почастував.

– Дуже смачно, – не забарилася я. – Мабуть, домашній?

Відстань між чорними котами, на яких ми сиділи, становила приблизно десять футів, і нам доводилося трохи підвищувати голос, тому розмова наша була позначена певною театральністю, наче ми виступали на сцені. У нас навіть був один глядач. Біля лісу, на вмитій дощем траві, застиг олень, із цікавістю до нас прислухаючись. Він сторожко поводив ніздрями і незмигно дивився на нас. Побачивши, що я помітила його, олень не злякався і навіть не думав тікати.

Мій компаньйон витер пальці об скатертину, струсив з неї крихти і склав учетверо.

– Кажете, вам сподобався торт? Це рецепт місіс Лав. Я ще з дитинства вмів його готувати. Місіс Лав була неперевершеною куховаркою. Вона взагалі була неперевершеною. У всьому. На жаль, її давно немає на світі. Хоча була надія… Але ж ні, не судилося.

– Зрозуміло.

Насправді зрозуміла я мало що. Місіс Лав була його дружиною? Але ж він сказав, що ще з дитинства навчився робити цей торт за її рецептом. Тоді, може, матір’ю? Але чому ж він називає свою матір «місіс Лав»? Утім, було зрозуміло, що він любив цю жінку і що вона померла.

– Дуже прикро! – мовила я.

Велетень прийняв моє співчуття з печальним виразом, але невдовзі обличчя його прояснилося.

– Але ж це добра пам’ять про неї, як ви гадаєте? Ну, оцей торт…

– Так, звичайно. А давно це було? Давно ви її втратили?

Велетень замислився.

– Майже двадцять років тому. А може, й більше. Чи менше. Залежно від того, з якого боку на це поглянути.

Я кивнула, вдавши, що розумію, хоча не розуміла нічого.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Я поглянула на заповідний ліс. Оленів на узліссі побільшало; здавалося, вони рухаються вслід за сонячним промінням. Біль у нозі трохи вщух, і це додало мені настрою.

– А скажіть, будь ласка… – почав Аврелій, і я побачила, як він збирається з духом, щоб поставити це запитання. – У вас є мати?

Я аж сіпнулася від подиву. Зазвичай люди взагалі звертають на мене мало уваги, а тут маєш – таке особисте запитання.

– Ви не образилися? Вибачте за моє запитання, але… Як це краще пояснити… Родина – справа делікатна, я розумію… Вибачте. Якщо не бажаєте, не відповідайте.

– Та ні, все гаразд, – неквапливо промовила я. – Я не проти.

Я й справді була не проти. Може, на мене так вплинула химерна обстановка цього будинку, а може, я й досі не оговталася від недавніх потрясінь, – так чи інак, але я раптом відчула: все, що я тут , на цьому руйновищі, скажу цьому чоловікові, назавжди тут і залишиться й не матиме для мене жодних поганих наслідків.

– Так, у мене є мати, – спокійно відповіла я.

– О, мати! Це… це, мабуть, так прекрасно! – У його очах читалася дивна туга. – Мати! Що може бути кращим!..

– Виходить, у вас немає матері? – запитала я.

Обличчя Аврелія спотворила болісна гримаса.