Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

– Дуже шкода, але в мене не було матері… А я так хотів… Принаймні батька… Або брата чи сестру. Щоб завжди мати когось поруч… У дитинстві я фантазував – уявляв, ніби живу у справжній родині, ніби родина ця має довгу і славетну історію… От сміхота! – Але на його обличчі не було й тіні сміху. – Стосовно ж справжньої, біологічної, так би мовити, матері… Звичайно ж, як і кожну людину, мене народила мати. Але я не знаю, хто вона. Я завжди сподівався, що одного дня… У нашому житті всяко буває, хіба ні?.. Знаєте, надія й досі не полишає мене.

– Розумію.

– Жалюгідна ситуація. – Аврелій знизав плечима, намагаючись продемонструвати, що він не надто й переймається, але в нього нічого не вийшло. – Словом, шкода, що у мене немає матері.

– Містере Лав…

– Краще називайте мене Аврелій.

– Знаєте, Аврелію, з матерями не все виходить так гладенько, як ви гадаєте.

– Та невже?! – Здавалося, мої слова прозвучали для нього як одкровення. Велетень втупився в мене уважним поглядом. – Що, сварки?

– Та не те, щоб сварки, але…

Аврелій насупився.

– Непорозуміння?

Я похитала головою.

– Щось гірше?.. – Він отетеріло замовк, перевів погляд на небо, ніби шукаючи відповіді там, потім позирнув на ліс і нарешті глянув мені в очі.

– Таємниці, – відповіла я йому.

– Таємниці?! – Зі здивування його очі стали зовсім круглими. Він приголомшено захитав головою, марно намагаючись осягнути значення почутого. – Перепрошую, але тут я нічим не зможу зарадити. Я погано знаюся на родинних проблемах. Тут моє невігластво величезне, як море. Тож вибачте мені.

Погляд його сповнився співчуттям, і він подав мені білу, акуратно складену носову хусточку.

– Це ви мені вибачте, – сказала я. – Мабуть, я й досі не змогла пережити потрясіння, якого зазнала у дитинстві.

Поки я втирала сльози, Аврелій відвів від мене очі й знов поглянув у бік оленячого заповідника. Потроху сутеніло. Я простежила очима за його поглядом і побачила, як на темному тлі дерев майнула світла пляма: то олень у своїй блідо-сірій одежині з короткого хутра зробив граціозний стрибок і зник поміж дерев.

– А я була подумала, що ви привид, – порушила я мовчанку. – Коли відчула, як обертається ручка. Уявляєте – привид! Або скелет…

– Скелет? Я – скелет?! – Він задоволено розсміявся, і все його тіло затряслося.

– А виявилося, що ви велетень.

– Саме так! Я і є велетень. – Аврелій утер сльози, що виступили від сміху на його очах. – А знаєте, кажуть, що тут і справді є привид!

– Знаю . – Я ледь не прохопилася, що бачила його, точніше, її … але, звісно, Аврелій не це мав на увазі, і я сквапливо запитала: – А вам він не траплявся?

– Ні, – розчаровано зітхнув велетень. – Навіть тіні його не бачив.

Ми трохи посиділи мовчки, кожен по-своєму уявляючи собі привидів.

– Стає прохолодно, – зазначила я.

– З ногою все гаразд?

– Начебто гаразд. – Сповзши з котячої спини, я спробувала стати на ногу. – Так. Зараз набагато краще.

– Ну й чудово. Просто чудово.

Наші голоси були як шерех сухого листя у прохолодному осінньому повітрі.

– То хто така місіс Лав? – наважилася спитати я.

– Жінка, яка мене всиновила. Вона дала мені своє прізвище. Дала мені книжку рецептів. Вона дала мені все. Абсолютно все.

Я кивнула й узяла свій фотоапарат.

– Мабуть, мені вже час. Хочу зробити ще кілька знімків церкви, поки зовсім не стемніло. Дуже дякую за чай.

– Мені самому вже час іти. Було дуже приємно з вами познайомитися, Марґарет. Ми ще побачимося?

– Але ж ви тут не живете? – запитала я з сумнівом у голосі.

Аврелій розсміявся. Сміх його був приємний і солодкий, як торт, яким він мене частував.

– Звісно, що ні. Я маю хатину он там, – він кивнув у напрямку лісу. – А тут я буваю тільки вдень. Щоб… скажімо, щоб споглядати… і роздумувати про життя.

– Незабаром цю будівлю знесуть. Ви, мабуть, знаєте?

– Та знаю. – Про щось замислившись, він ніжно погладив кота, на якому сидів. – Який жах, еге ж? Я сумуватиму за цим старим будинком. Коли я помітив вас, то подумав, що ви з будівельної компанії. Землемір чи що… Однак на землеміра ви не схожі.

– Ні, я не землемір. Я пишу книжку про людей, які тут колись мешкали.

– Про дівчат на прізвище Енджелфілд?

– Так.

Аврелій задумливо кивнув.

– Кажуть, вони були двійнятами. Лишень уявіть собі!

На якусь мить його погляд став відстороненим, наче подумки він полинув кудись далеко-далеко.

– То ви ще повернетеся, Марґарет? – спитав велетень, коли я підняла свою сумку.