Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

І це – руїни? Я б не сказала. Майже увесь світло-жовтий камінь мав такий вигляд, наче його привезли з каменярні тільки вчора. Звісно, вишукана кладка башточок із роками дещо зіпсувалася, балюстрада місцями осипалася; але тим не менш це не були руїни. Тієї миті, коли будинок уперше постав перед моїми очима на тлі блакитного неба, із птахами над баштами, потопаючи в зелених заростях, я запросто могла подумати, що в ньому живуть люди.

Але то було лише перше враження. Я вдягла окуляри – і все зрозуміла.

У вікнах не було шибок, рами або струхлявіли, або згоріли. Те, що здавалося тінню понад вікнами праворуч, виявилося кіптявою від пожежі. А птахи, що кружляли у небі над дахом, сідали не десь за будинок, а залітали прямісінько всередину. Даху як такого не було. Це був не будинок, а тільки його оболонка.

Я знову зняла окуляри, і знову переді мною виник незайманий пейзаж із будинком доби королеви Єлизавети. А коли небо змінить свій колір на темно-синій, а місяць раптово зникне за хмарами, – може, тоді з’явиться відчуття принишклого тут лиха?.. Можливо. Але під безхмарною синню неба ця споруда ніби втілювала надійність і безпечність.

Алею перекривала загорожа. На ній висіло попередження: « Небезпечно. Вхід заборонено ». Помітивши місце, де дві секції бар’єра були лише приставлені одна до одної, я розсунула їх, прослизнула в отвір, а потім знову з’єднала.

Ігноруючи непривітність, із якою будинок завжди зустрічав візитерів, я наблизилась до нього з фасаду і таки змусила зустріти мене впритул. Між першим та другим виступами шість широких низьких сходів вели до подвійних дверей. Обабіч сходів розташувалися два низькі постаменти, і на кожному – по гігантському котові, вирізьбленому з якогось темного полірованого матеріалу. Кожну деталь було відтворено з такою анатомічною точністю, що я, погладжуючи одного з кам’яних котів, ніби очікувала, що ось-ось відчую під рукою гладеньку шерсть, і навіть дещо здивувалася, відчувши натомість твердий холодний камінь.

Одне вікно на першому поверсі третього виступу було особливо закіптюжене. Ставши на відвалений шмат кам’яної кладки, я спромоглася зазирнути всередину. Побачене збурило в моїй душі гостре відчуття тривоги. Поняття «кімната» містить у собі щось універсальне, звичне і всім знайоме. Хоча спальня в моїй квартирі над крамницею, моя дитяча спальня в будинку батьків та спальня в помешканні міс Вінтер і суттєво відрізнялися, вони тим не менш мали певні спільні елементи, елементи, що є незмінними скрізь і для всіх. Навіть таке тимчасове житло, як тент, має дах для захисту від негоди і достатньо простору, щоб людина могла до нього входити, переміщатися всередині і виходити; а ще воно має певні відмінності між інтер’єром та екстер’єром. У цій кімнаті нічого з вищезгаданого не було.

Балки перекриття попадали додолу, декотрі перерізали простір у діагональній площині й упирались одним кінцем у купи битого каміння, уламків дерева та іншого матеріалу незрозумілого походження, що заповнював кімнату аж до рівня вікна. У різних закутках то тут, то там виднілися покинуті пташині гнізда. Птахи занесли сюди насіння, тут вільно почувалися дощ, сніг та сонячне світло, тож недивно, що в цьому царстві хаосу й руїн пустили коріння рослини. Я помітила сухі стебла будлеї та веретеноподібний самбук, що пнувся до світла. Наче візерунок на шпалерах, по стінах звивався плющ.

Витягнувши шию, немов журавель, я примудрилася зазирнути далі – і побачила щось схоже на темний тунель. Чотири високі стіни залишилися неушкодженими, але замість стелі я узріла тільки чотири нерівномірно розташовані балки, за якими зяяла порожнеча; далі – ще кілька балок, потім ще і ще. А в кінці тунелю виднілося світло. То було небо.

Тут навіть привидові не судилося вижити, не те що людині.

Неможливо було навіть уявити, що колись тут були шпалери, меблі, картини. Свічки в канделябрах колись освітлювали те, що зараз освітлювало сонце. Чим же була колись ця кімната? Вітальнею, їдальнею чи кімнатою для музичення?

Я скоса поглянула на безладне звалище в кімнаті. І в тому хаосі, який колись був домівкою, щось раптом привернуло мою увагу. Спочатку мені здалося, що то – наполовину впалий брус, але той предмет був для цього затонким, до того ж схоже було, що він кріпився до стіни. Потім я помітила ще один подібний брус, потім – іще. Розташовані на однаковій відстані, ці шматки дерева, схоже, були під прямим кутом з’єднані між собою коротшими брусами. У найближчому до мене кутку ці дерев’яні секції збереглися найкраще.