Максим Кідрук - Бот

Язик Тимура засвербів. Він вагався. Не хотів удруге зчіплятися з Кейтаро, розуміючи, що від старого японця залежить його доля. Можливо, навіть життя. Кілька хвилин він сидів, схилившись, на тарілкою, длубався у макаронах і набирався рішучості, щоб заговорити. На щастя, розкрити рот так і не довелося. Події того вечора вмить і назавжди відсунули Кейтаро на другий план.

— Подивіться! — раптом заверещав Ігор Ємельянов. — Гляньте, що він робить!

Росіянин, важко сопучи, підскочив. Скинувши тарілку на підлогу, рвонув до вікна. Решта присутніх повернули голови до вікон.

— Це Ріно… — першою промовила Тіана Емерсон. Бразилійка говорила непевним напівпитальним тоном, наче сумнівалася в тому, що бачить, і таким чином уточнювала, чи її колеги бачать те саме, що й вона.

А тоді всі одночасно посхоплювалися і поприлипали до вікон. Тимур опинився поруч з Ігорем. Ємельянов психував. З лівої ніздрі виткнулися шмарклі, сорочка вилізла зі штанів, недоречна краватка з’їхала набік, але нічого цього професор не помічав, тремтячими руками стискаючи підвіконня. З усіх сторін полетіли питання:

— Що це з ним?

— Що цей амбал надумав?

— Хто йому дозволив?

— Куди він їх тягне?

Кацуро позеленів. Японець ураз зрозумів, для чого ґевал випросив у нього ключі.

Кремезний південноафриканець щойно вичвалав з корпусу «EN-2». Самої будівлі, де утримували ботів, з вікон їдальні не було видно, втім, було цілком очевидно, що Ріно крокує від другого інженерного, оскільки велетень тягнув за собою двох «малюків». В обох ботів руки були зв’язані за спиною ременями. Ріно Хедхантер, попахкуючи цигаркою, волочив хлопчаків у напрямку загорожі. Боти не пручались. Лише трохи кривили роти.

Сонце ще не встигло опуститись настільки, щоб заховатись за інженерні будівлі, що стриміли ліворуч від корпусу «DW». Промені, хоч і лупили навскоси, добряче засліплювали. Попервах майже ніхто не зауважив, що за поясом у Ріно півметровий мачете.

Ральф підставив стільчика і поліз до механізму, що замикав товсте тришарове вікно. Помучившись з ручкою, відкрив одну зі стулок і гукнув Хедхантеру:

— Ріно!.. Ріно-о-о!.. Що ти робиш?

Південноафриканець не відреагував. За кілька кроків від дротяної загорожі велетень спинився, пожбурив одного з ботів у пісок і витягнув мачете з-за спини. Тепер здоровенний ніж побачили всі.

— Еге-гей! — захвилювався Кацуро. — Спиніть його! Він зараз їх покалічить.

— Ріно! — закричав крізь вікно Ральф Доернберг. — Це не вихід! Так ти нічого не доб’єшся, — на більше його не вистачило, серце взялося тріпотати, розсилаючи по артеріях відворотну млявість.

Ігор, вилупивши баньки і розкривши губи, притулився до шибки. З його рота потекла слина. Похопившись, чоловік роздратовано втер рота тильною стороною долоні.

— Його треба спинити! — заметався Кацуро Такеда. — Чорт забирай, що за ідіотизм? Дайте мені дробовика, я пристрелю цього божевільного.

Хедхантер обернувся і подивився на залляті м’яким світлом вікна їдальні. Похилі промені рикошетили від скла, через що Ріно не міг бачити сконфужені писки, що тулилися купи за шибками. Та він знав: вони є. Відштовхнувши лежачого бота ногою, він поставив другого на коліна перед собою і, скубнувши за волосся, задер йому голову.

Кацуро кинувся до відкритого вікна і загорлав:

— Кретин! Придурок недоношений! Відпусти його!

Ріно підняв голову і, затискаючи зубами сигарету, вишкірився. Правий кулак міцніше стиснув обмотану коричневим скотчем дерев’яну рукоять мачете.

— От лайно… — вилаявся Ральф.

— Око за око, зуб за зуб, — прохарчав здоров’як. (Щоправда, корпус «DW» був надто далеко, і його слів ніхто не розібрав.)

Молодий японець тим часом накинувся на Кейтаро:

— Nantoka sitekudasai! [83] 何とかして下さい! — Зробіть же що-небудь! ( яп .) — закричав він. — Це наші гроші! Чому ви дозволяєте цьому африканському тупаку заправляти нами?

Джеп не відреагував, з отупілим заціпенінням слідкуючи за подіями.

Не відпускаючи волосся жертви, Ріно заніс праву руку над собою.

— Це вам за Джеффа, гниди, — люто прошипів він, пустивши носом дим.

(Насправді все було не зовсім так. Молодий американець подобався Хедхантеру, та не настільки. Ріно брехав собі. На ділі він мстився за страх. Мстився за те, що в одній з тисяч безіменних ущелин Долини Смерті раніше не відоме гидке почуття скрутило пряму кишку подвійним морським вузлом і примусило його тремтіти, мов пекінеса у морозну погоду.)