Максим Кідрук - Бот

У цей момент стрепенулась Лаура:

— Пам’ятаєте: Джеффрі щось казав про людей? Він бачив людей у лігві ботів.

— Що? — Ріно та Джеро сторопіло перезирнулися. — Джефф відшукав їхнє кубло? Чому ви раніше про це не сказали?

Південноафриканцю ніхто не відповів. Здоровань переводив погляд з одного обличчя на інше, але так і не зачепився за чиєсь лице. Чоловіки один за одним опускали голови.

— Що таке? Чому ви мовчите? — Хедхантер відступив, озирнувши натовп. До нього тільки зараз дійшло, що Джеффа та Алондри немає в юрмі. — Американець та його квочка ще не повернулись?

— Вони й не повернуться, Ріно, — потупившись, буркнула Лаура.

— Що ти таке говориш? — Ріно ступив уперед і ледь не збив дівчину з ніг.

Не відсторонюючись, Лаура зняла окуляри, вмить ставши якоюсь беззахисною. Вона короткозоро кліпнула (дівчина ледве діставала найманцю до плеча) і впівголоса сказала:

— Їх убили, — потерла пальцем око і повторила, наче ґевал не розумів, про що йдеться: — Боти вбили їх обох.

Ріно відсахнувся. Рот розкрився, він наче хотів щось сказати, але з губів не злетіло ні звуку. Тільки очі заметались туди-сюди і дихання знову зламалося.

— Джеффрі знайшов лігво невдовзі після того, як ви розділились, — говорила далі психіатр. — Воно в західній частині Долини. Хлопець устиг передати координати. Вони з Алондрою побачили щось дивне. Залягли і стали спостерігати.

— Дивне?

— Так. Людей якихось. Можливо, тих самих селян… І ще щось, про що Джеффрі не встиг розказати. — Лаура напнула окуляри назад. — То була пастка. Українець попереджав, але його не послухали… Ми прослухали всю розправу в прямому ефірі.

— По радіо? — ледве вимовив Ріно.

— Так. Передавач працював до останнього.

Ріно зиркнув на Тимура.

— Проблема набагато серйозніша, — нарешті озвався українець. — Боти навчаються. Вадим Хорт запрограмував їх на самонавчання, і тепер вони можуть програмувати самих себе. Вони пробують, аналізують результати і потім ними користуються. Кожен день, який «малюки» проводять на волі, робить їх небезпечнішими.

Запала могильна мовчанка. Вітру не було. З пустелі не долинало ні звуку. Зрідка, коли хтось переминався з ноги на ногу, хрустів пісок.

Хедхантер побагровів. Темно-сині мішки під очима проступили сильніше. Здавалося, він от-от вибухне. Штаєрман, Кацуро, Лаура і Ральф несвідомо позадкували. Джеро глитнув слину і заморгав підбитим оком. Та раптом… Ріно погамував себе. Фарба збігла з його лиця, а зіниці перестали хворобливо метатися. Нападу гніву не сталося, проте кожен відчув, що найманець щось затамував у собі. Крізь мутні краплини вепрячих очей прозирали пурпурові нутрощі притихлого вулкана, котрий обов’язково розіллється вогнем. Скоро. Ріно нагадував атомну бомбу, що гепнулась посеред міста, але не вибухнула.

— Мені потрібні ключі від гаража, — стримано промовив він.

— Навіщо? — здивувався Кацуро.

— Загнати туди машину, — його голос рипів глухо й індиферентно, як у робота.

— Е…

— Джип «на ходу». Просто пальне закінчилось.

Кацуро неохоче відстебнув карабін з цілою в’язкою пластикових ключів, що висів на поясі. Почав длубатися, витягаючи одну з карток.

Ріно не став чекати. Вирвавши в’язку з рук Такеди, він розвернувся і закрокував у напрямку корпусу «EN-1». Як тоді всі думали, по каністру з бензином…

Середа, 19 серпня, 16:45 (UTC –4)

«DW», житловий корпус

Останніми днями вечеря в «NGF Lab» завжди проходила раніше ніж у, скажімо так, більш цивілізованих місцях. Це не було пов’язано з якимись дієтичними міркуваннями. Десь через тиждень після втечі ботів Кейтаро розпорядився, що вечірню трапезу слід закінчувати до настання темряви. Після 18:30 їдальня і решта кімнат першого поверху блокувалися. Туди заборонялося заходити.

…Ральф Доернберг, Кейтаро Рока, Кацуро Такеда та Оскар Штаєрман з’явились у їдальні. На них чекали всі мешканці комплексу, за винятком пораненого африканця та Ріно. Хедхантер десь заподівся. Тимур очікував, що Кейтаро візьме слово, роз’яснить ситуацію, розповість про подальші плани. Натомість японець, узявши тацю з їдлом, мовчки пройшов до свого звичного місця. Хлопець розізлився. Врешті-решт, старий Джеп міг хоча б сказати кілька слів на спомин про Джеффрі та Алондру. Ніхто не вимагав поминальної тризни з оркестром і кілометровою поховальною процесією, але не можна робити вигляд, ніби нічого не сталося! Не можна ігнорувати загибель власних людей!