Максим Кідрук - Бот

— Навіть не думай! — схопився Ральф. — Ти не можеш поїхати. Ти потрібен тут! Ти все ще можеш розв’язати цю головоломку! Має ж бути якийсь вихід, — несподівано ліву частину його грудей прохромив біль, блискавкою вистреливши в ліву руку. Аж до ліктя.

Нікого не слухаючи, Тимур підвівся і попрямував до виходу.

— Хтось мусить зупинити цей кошмар, — взявши до рук протигаз, мовив українець. — П’ятеро загинуло, ціле селище зникло бозна-куди, а ви теревените про якісь інвестиції! Скільки люду має сконати, щоб ви усвідомили: програма-антидот не вирішить проблему?

— Він просто не впорався! — єхидно фуркнув Штаєрман. — Наш хвалений український вундеркінд не зумів розв’язати задачу.

Порівнявшись з південноафриканцем, програміст холодно парирував:

— Не конче слід розв’язувати задачу. Іноді достатньо довести, що вона не має розв’язку.

Четвер, 20 серпня, 13:17 (UTC –4)

Дослідницький комплекс «NGF Lab»

Ріно з Тимуром стояли на горішній терасі житлово-адміністративної будівлі. Оглядали пустелю. Здійнята у повітря дрібна пилюка застилала краєвид сірим прозірчастим покривалом. Сонце здавалось маленьким і зморшкуватим висушеним яблуком.

— Вітер… Чортів вітер, — хрипло проказав Ріно.

— Ага, — кивнув українець. Занедбана чуприна майоріла на вітрі, пасма лізли в очі.

Після обіду Ріно Хедхантер планував вирушити до Долини Смерті і завдати рішучого удару. Сподівався задушити ботів газом. Різкий суховій, що здійнявся зранку і до полудня тільки посилився, поставив хрест на його планах. О 12:00 стовпчик ртуті у термометрі сягнув позначки +24 °C і завмер. За такої погоди боти могли діяти вільно протягом усього дня.

— Я не хочу туди їхати, — тихо промовив південноафриканець.

Після таких слів його пересмикнуло. А проте короткочасний напад сорому повернув табун його думок до моменту, коли він і Джеро здибали Вільяма, після чого токсичний страх залив шлунок, тлумлячи інші почуття.

— Що будемо робити? — поправляючи розтріпане волосся, Тимур зиркнув на Ріно.

— Очікувати, — пробурмотав велетень, — почекаємо до завтра…

— Сьогодні вночі вони знов когось уб’ють.

— Тобі полегшає, якщо вони порішать ще й нас?

Українець прикусив губу. Він думав, що проблема не тільки в нових смертях, але й у тому, що з кожним днем істоти стають розумнішими. А значить — ще більш небезпечними.

…Всю ніч з 20 на 21 серпня над пустелею, закручуючись і здіймаючи вихори з пилу, схожі на привидів, неслись потоки холодного гірського повітря. На ранок температура впала до +17 °C…

За сніданком у п’ятницю Ріно практично нічого не їв. Кейтаро не з’являвся. За столом також не було Кацуро Такеди і Ємельянова. Решта жували мовчки.

Час ішов, а пустельний вітровій не стихав.

П’ятниця, 21 серпня, 09:45 (UTC –4)

«DW», житловий корпус

— Хантере, — покликав Тимур, зазирнувши в кімнату.

Хедхантер дрімав після сніданку, але, почувши хлопця, підвівся.

— Українцю…

— Я дещо придумав, — вимовив програміст.

Ріно посунувся на ліжку, даючи місце Тимуру.

— Викладай.

Хлопець сів на край койки, заклав долоні між коліна.

— Треба вдарити по них вночі, — відчеканив він.

— Що?! Ти сказився!

— Може пройти кілька днів, перш ніж вітер уляжеться. Нам слід висуватись у Долину опівночі.

— Дундук! — зопалу рикнув Ріно. Він уявив, як би почувався, надибавши бездушного Вілла у темряві… дозволивши йому підійти у цілковитій темряві.

— Спершу вислухай мене, — заторохтів Тимур. — Боти запрограмовані аналізувати результати кожної сутички з ворогами, щоб не повторюватись і в той же час виявити шаблонність дій суперника. Вони звикли до нашої тактики. Вони, поза всяким сумнівом, помітили, що ми виступаємо лише протягом дня, а після заходу сонця тікаємо на базу. Вдень «малюки» ховаються від сонця в печерах Долини Смерті, але я певен — вони чекають на нас, готові нас зустріти. Пригадай: попри спеку, боти засікли наближення Джеффрі й Алондри, не виключено, що вони й за тобою слідкували! Зате вночі «малюки» сновигають пустелею у пошуках їжі та води. Боти не очікують нарватись на когось, бо знають, що ми, мов тхори, забарикадувались у лабораторіях.