Максим Кідрук - Бот

Ріно і Джеро без зброї, спорядження та мотоциклів шкандибали до будівель. Гереро шкутильгав, тримаючись осторонь від боса. Під його лівим оком висів бузково-багряний півмісяць — здоровенний синець.

Ральф вийшов уперед і відкрив хвіртку, впустивши чоловіків.

— Що з вами трапилося? — він марно силкувався погамувати ошаленіле серце, котре виконувало барабанну партію з якоїсь рок-опери.

Ріно ловив повітря короткими ковтками. Та ось, затримавши подих, він випалив:

— Покличте Кейтаро.

На той час на перед головним входом у «DW» зібрались майже всі, хто лишився в лабораторному комплексі. Вийшла навіть Ребекка. Але старого Джепа не було.

— Кейтаро Рока погано себе почуває і просив його не турбувати, — промовив Кацуро Такеда. — Я переповім йому все слово в слово. Розказуй, найманцю.

— Ботів ми не знайшли… — почав Хедхантер, але на ціле речення йому не вистачило кисню, серце надто швидко ганяло кров.

— Ви що, продали мотоцикли? — вставив п’ять копійок Штаєрман, висковзнувши з-поміж воріт останнім. — Звідки цей доісторичний тарантас? — він ткнув пальцем на авто, що стояло з розчепіреними, неначе крила, дверцятами за електричною огорожею.

— Не перебивай мене, дятле, бо зараз відіб’ю на хрін твої мізки!! — Ріно спалахнув, мов политий гасом хмиз, але тут-таки знов захлинувся. Віддихавшись, він заговорив, гнівно блискаючи очима і ковтаючи склади: — Ми бачили Вілла.

— Що?! — вилупився Ральф. — Нашого Вілла? Вільяма?

— Так. Вілла Ноланда.

— Він живий? Де він зараз?

— Він не живий. Тобто… я не знаю. Я не можу пояснити. Він стояв… він рухався… але я сумніваюсь, щоб він був живим.

— Що ти верзеш? — не втримався Штаєрман.

— Бляха, я тебе зараз порву, гнидо! — заревів Ріно. Тимур з Ральфом перехопили його, не дозволивши дотягтись до Оскара. — Ще раз обірвеш мене, виродку, я відріжу тобі вуха, а тебе самого закопаю у пустелі вниз головою! — ґевал кілька разів махнув рукою, але, не діставши чилійця, вгамувався. — Ми сунули на мотоциклах через Долину Смерті, їхали по слідах, а потім Вілл… він вийшов з розщелини перед нами… І в нього не було очей, якісь згустки замість них, і взагалі все обличчя таке, наче по ньому пройшлись газонокосаркою, — Джеро тримався на безпечній віддалі за спиною Ріно, оточений іншими гереро, і після кожної фрази кивав. — А тоді він кинувся на нас. Він був мертвий. Я присягаюсь, Вілл був неживий. Нам довелося покинути мотоцикли, ми просто не встигли витягти їх із піску.

Розповідаючи, здоровань опановував себе. Його слухали, спрагло ловлячи кожне слово, і в той же час не вірячи почутому. Штаєрман більше не намагався встряти у розмову.

— А звідки тачка? — спитав Ральф, кивком голови вказавши на «Шевроле».

— Джеро взяв у Сан-Педро. Після того як ми… ну… здибалися з Віллом. Їх там штук двадцять, покинутих.

— Тобто, покинутих?

— Перед тим ми заглядали у Сан-Педро. Хотіли розпитати, що і як, може, хтось бачив щось підозріле. Я припускав, що боти цуплять воду в селищі. Більше просто ні́де. Тож мені було цікаво, як вони крадуть дорогоцінну рідину з-під носа чилійців, — чоловік перевів подих. — Два чи три дні тому боти були там.

— І що? — затамувавши подих, спитав Тимур.

— У тому то й річ. Нічого. Ніяких селян. Пусто. Сан-Педро обезлюдніло. Ні людей, ні собак, ні худоби. Всі халупи — порожні, машини стоять посеред доріг незамкнуті, з повними баками і з ключами. І в той же час, — Ріно облизав пересохлі губи і несвідомо стишив голос, — я не знайшов жодного трупа.

— Селяни пішли? — невпевнено припустив Ральф. — Вони кудись втекли чи як?

— Вони не пішли, — озвався Штаєрман, — вони зникли.

— Тобто?

— Кейтаро має інформаторів у Антофагасті та Каламі, — стримано пояснив Оскар. — Ми платимо хороші гроші за чутки, що доходять з пустелі. Півтисячі селян не могли звалити з нажитих місць так, щоб про це ніхто не дізнався. Якби вони досягли Антофагасти, ми про це дізналися б. Оскільки нам нічого не повідомляли, значить… селяни зникли.

— Я теж так думаю, — цього разу Ріно не лютував. — Чилійці не пішли. З ними щось зробили.

— Здуріти можна… — потер лоба канадець. — Оце так новина. То їх убили?

Хедхантер, нахилившись до Тимура і Ральфа, проговорив:

— Убили? Можливо. В такому випадку поясніть мені, розумники, як сорок хлопчиків, хай навіть дужих і злих, мов чорти, змогли вколошкати кілька сотень людей?.. Окей, таке ще можна уявити. Скажіть тоді, що чотири десятки шмаркачів можуть зробити з сотнями тіл?