Максим Кідрук - Бот

— То що їм потрібно, злидню?

Хлопчик — цього разу без поспіху — склав пальцями кілька фігур.

— А… аль… альдо… — повторював за ним жебрак. — Альдостерон.

— Що? — Джеймі збентежився.

— Альдостерон.

— Що це таке?

— Я не знаю, Джеймі…

— Як, чорт забирай, ти можеш прочитати з жестів слово, яке сам ніколи не чув?

— Він показав по буквах. У мові жестів, якщо немає спеціального знаку, можна будь-яке слово зібрати з окремих літер.

Карлик замислився, від розумової натуги аж ніздрями заворушив.

— Це, мабуть, наркотик якийсь, так? Чи я помиляюсь? — і покосився на Армандо. Здоровило знизав плечима. — Що б то не було, в мене немає і ніколи не було альдостерону. Перекажи цим молодим джентльменам, що я не можу їм нічим допомогти.

Лівий близнюк труснув патлами і зробив кілька рвучких рухів кистями.

— Цеє… він… е-е-е… каже, що ти… — Мігель глитнув слину, тягнучи час; злидар гарячково вишукував яке-небудь інше слово, але нічого путнього на думку не спадало. — Каже, що ти… ну-у-у, ти повинен дістати його для них.

— Повинен ? — звів брову Макака, ставши схожим на шимпанзе.

— Це не я сказав. Прости мені, Джеймі. Пробач! Це — він!

Джеймі нюхом учув підставу. Поки що його забавляла ця історія, але щось було не так. Запахло смаленим. По-перше, він ще ніколи не бачив Мігеля таким переляканим. А по-друге, поведінка білобрисих приблуд не могла не дивувати. Звичайні хлопчики не можуть так поводитися, звісно, якщо вони не божевільні або… якщо за ними хтось не стоїть. Це точно підступний маневр болівійців! Макака враз пожалкував, що дозволив їм зайти.

— Якого дідька ти привів їх до мене додому?! — визвірився Джеймі.

Лівий близнюк грізно, геть не по дитячому звів докупи брови, зблиснув очима і знов показав щось на мигах.

— Не я їх привів! — захникав Мігель. — Пацани самі мене знайшли і приволокли сюди, — він зробив паузу, хапнувши ротом повітря, а тоді щодуху зарепетував: — Джеймі, стережись! Вони злі! Я не знаю, хто вони такі, але вони…

Один з хлопчаків схопив злидаря за пах і нещадно стис, урвавши застережний окрик. Обірванець зігнувся навпіл і заскавчав, як собака.

— Армандо, «гармату»! — прогорлав Макака.

Широкоплечий посіпака кинувся до столу, розчахнув одну з шухляд і витягнув звідти загорнутий у замшу велетенський револьвер. То був «Smith&Wesson.375» із забороненими законом розривними кулями, більш відомий, як «Magnum». Пістолет миттєво опинився в руках у Джеймі. Коротун провів пальцем по товстенному хромованому стволу і направив зброю на лівого близнюка.

— Відпусти злидня, — наказ вийшов зайвим, оскільки юнак й так полишив Мігеля в спокої і тепер уважно й холоднокровно спостерігав за карликом. Через той погляд Джеймі стало ще більше не по собі. Він вперше натрапив на істоту, яка, будучи на мушці «Маґнума», зберігала б такий спокій. Та злість зрештою взяла гору над зачудуванням.

Мавпоголовий неквапно поводив револьвером зліва направо, описуючи у повітрі дугу. Щоразу коли цівка напливала на лівого хлопчика, Мігель, що стояв поруч, зіщулювався і починав трястися. Пацан же навіть не кліпав повіками.

— Хлопчики скажуть мені, хто їх сюди прислав?.. — бандит зметикнув, що, можливо, вони не чують його. Насправді хлопці добре його чули, от тільки не розуміли іспанської. — Мігелю, досить триматись за мошонку. Перекладай.

Жебрак поспішно виконав сурдопереклад амсленом. Ніхто з білошкірих близнят не відреагував.

— Чому вони мовчать, коли я ставлю питання?! Вони тебе не зрозуміли, злидню?

— Вони все розуміють, — сипав словами Мігель, — вони чують, тільки не говорять.

Пігмей перевів погляд на хлопців.

— Як ви знайшли мене? — в голосі Макаки прохопились перші загострені й пискливі нотки. Сторонньому вони здалися б сміховинними. Проте і Армандо, і волоцюга підібралися, чудово знаючи, що таїться за тим писклявим тоном. — Ви працюєте на болівійців? Хто видав адресу мого лігва? Відповідайте, бо… — Джеймі знов-таки по-мавпячому відкопилив верхню губу і крізь міцно стиснуті зуби злостиво втягнув повітря.

Мігель тремтячими руками перекладав. Близнюки німували.

Гротескність та незрима таємничість ситуації лоскотали нерви. «Глухонімі білошкірі двійнята та напівмертвий від страху жебрак. Як у кіно!» — тішився Джеймі. Його підігрівала приємна важкість «Маґнума». Макака відчував ошалілу насолоду, що межувала з екстазом, стискаючи руками елегантну сіру рукоять, ловлячи зіницями відблиски відполірованого шестидюймового ствола та масивного барабана.