Ден Браун - Код да Вінчі

— Що? Як вони звідси виїхали?

— Я зараз не буду вдаватися в подробиці. Скажу лише, що склалося становище, яке може мати дуже негативні наслідки для банку.

— Що я повинен зробити?

— Будь ласка, активуйте аварійний ретранслятор на броньовику.

Нічний менеджер подивився на блок управління на іншому боці кімнати. Як більшість броньованих автомобілів, кожний фургон банку був оснащений привідним пристроєм з дистанційним управлінням, який можна було увімкнути з банку. Менеджерові довелося скористатися цією системою пошуку лише раз, коли на один броньовик дорогою напали, і вона спрацювала бездоганно — за мить визначила координати фургона й автоматично переслала їх до органів влади. Але зараз у менеджера склалося враження, що президент сподівається уникнути розголосу.

— Вам відомо, що, коли я активую пошукову систему, ретранслятор відразу поінформує про нашу проблему владу?

Берне не відповідав кілька секунд.

— Я про це знаю. Але все одно активуйте. Броньовик номер три. Я зачекаю на лінії. Мені потрібні точні координати цього авта якнайшвидше.

— Вже активую.

За тридцять секунд на відстані сорок кілометрів від банку заблимав малесенький ретранслятор, захований у шасі броньовика.

Ленґдон вів броньовик звивистою, обсадженою тополями алеєю, і Софі нарешті трохи розслабилась. Яке щастя, що можна десь зупинитися! Вона не уявляла, де б вони знайшли безпечніший притулок, ніж в огородженому високим парканом приватному маєткові добродушного іноземця.

Вони звернули на широке коло перед будинком і праворуч побачили Шато Віллет. Споруда мала три поверхи і простягалась щонайменше на шістдесят метрів. Спереду вона була викладена сірим каменем і освітлювалась зовнішніми прожекторами. Грубуватий фасад різко контрастував із вишуканими декоративними садами і дзеркально чистим ставком.

У вікнах щойно з’явилося світло.

Ленґдон не поїхав до парадного входу, а звернув на місце для паркування, приховане за вічнозеленими деревами.

— Тут авта не буде видно з дороги, — сказав він. — Та й Лі не дивуватиметься, чому це ми приїхали на побитому броньовику.

Софі кивнула.

— Що робити з криптексом? Тут його, мабуть, не варто залишати, але якщо Лі його побачить, то, звісно, зацікавиться, що це таке.

— Не турбуйся, — відповів Ленґдон. Вийшовши з авта, він зняв піджак, обгорнув ним скриньку і поніс перед собою, наче немовля.

Софі подивилась із сумнівом.

— Зовсім непомітно.

— Тібінґ ніколи сам не відчиняє дверей. Він любить з’являтися ефектно. Я знайду, куди це сховати, доки він до нас зійде. — Ленґдон на мить замовк. — Мабуть, варто попередити тебе заздалегідь. Сер Лі має таке почуття гумору, яке багатьом видається... дивним.

Софі сумнівалась, що після всіх сьогоднішніх подій їй ще щось могло б видатися дивним.

Доріжка до головного входу була посилана дрібним гравієм. Вигнувшись дугою, вона вела до різьблених дверей із дуба й вишні з мідним молоточком завбільшки з грейпфрут. Не встигла Софі постукати, як двері гостинно відчинились.

На порозі стояв елегантний лакей, він поправляв білу краватку і смокінг, які, очевидно, щойно надягнув. На вигляд йому було років п’ятдесят, суворе обличчя з благородними рисами не залишало сумнівів, що він аж ніяк не в захваті від їхнього візиту.

— Сер Лі зараз зійде, — урочисто повідомив він англійською із сильним французьким акцентом. — Він одягається. Воліє не виходити до гостей у піжамі. Дозвольте ваше пальто, — він несхвально глянув на скручений твідовий піджак у Ленґдона під пахвою.

— Дякую, не турбуйтеся.

— Як бажаєте. Сюди, будь ласка.

Лакей повів їх через розкішний, оздоблений мармуром передпокій до вишуканої вітальні, м’яко освітленої вікторіанськими лампами з абажурами, прикрашеними бахромою. Тут пахло старовиною і було якось урочисто, в повітрі змішались аромати тютюну, листя чаю, хересу та ще чувся легенький запах вологої землі, властивий усім спорудам із каменю. Біля дальньої стіни поміж двома блискучими кольчугами виднівся камін, обкладений грубим каменем і такий величезний, що в ньому можна було б засмажити цілого бика. Лакей підійшов до каміна, став навколішки і підніс сірник до заздалегідь приготованої купи дубових дров і трісок. Вогонь швидко розгорівся.

Лакей підвівся, осмикнув смокінг.

— Господар просив переказати, щоб ви почувалися як удома. — Із цими словами він пішов, залишивши Ленґдона й Софі самих.