Ден Браун - Код да Вінчі

Він іще раз подивився на вірш. Це був наче якийсь допотопний кросворд. Слово з п’яти літер, що говорить про Ґрааль? У літаку вони вже перепробували всі очевидні варіанти — «Grail», «Graal», «Greal», «Venus», «Maria», «Jesus», «Sarah» — але циліндр і не думав відкриватись. Усі ці слова надто очевидні. Мусить існувати ще якесь слово з п’яти літер, яке вказує на запліднену утробу Троянди. «Якщо вже його не зміг вгадати такий фахівець, як Лі Тібінґ, то це не просто якесь банальне посилання на Ґрааль», — вирішив Ленґдон.

— Сер Лі! — гукнув Ремі. Він дивився на них у дзеркало заднього виду. — Ви сказали, Фліт-стріт — це біля мосту Блекфраєрз?

— Так, їдь набережною Вікторії.

— Пробачте, але я не знаю, де це. Ми ж переважно їздимо тільки до лікарні.

Тібінґ закотив очі, а тоді пробурчав:

— Слово честі, іноді я почуваюся нянечкою. Хвильку, будь ласка. Прошу, пригостіться собі тим часом. — І він незграбно рушив до переду авта, щоб поговорити з Ремі.

Софі повернулась до Ленґдона й тихо мовила:

— Роберте, ніхто не знає, що ми в Англії.

Ленґдон визнав, що вона має рацію. Кентська поліція скаже Фашеві, що в літаку нікого не було, і той вирішить, що вони залишилися у Франції. «Ми тепер невидимі». Завдяки невеличкому фокусові Тібінґа, у них з’явилася маса часу.

— Фаш так просто не здасться, — сказала Софі. — Він надто багато поставив на цей арешт.

Ленґдон намагався не думати про Фаша. Софі пообіцяла зробити все, що буде в її силах, аби довести його невинність, коли все скінчиться, але Ленґдон уже побоювався, що з цього нічого не вийде. Цілком можливо, що Фаш сам замішаний. Ленґдонові в голові не вкладалося, що судова поліція Франції може вплутатись у пошуки Святого Ґрааля, але цієї ночі було стільки збігів, що хоч-не-хоч на Фаша падала підозра як на можливого змовника. «Фаш — ревний католик. І він уперто намагається повісити ці вбивства на мене». З іншого боку, Софі припускала, що, можливо, Фаш просто прагне будь-що заарештувати підозрюваного. Зрештою, доказів проти Ленґдона достатньо. Мало того, що його прізвище було на підлозі в Луврі і в щоденнику Соньєра, то тепер ще й виявилось, що він збрехав про свій рукопис, а тоді втік. За порадою Софі.

— Роберте, мені шкода, що ти так міцно в це встряг, — сказала Софі, поклавши руку йому на коліно. — Але я рада, що ти тут.

У її словах було більше прагматизму, ніж романтики, однак Ленґдон відчув, що між ними виник якийсь несподіваний потяг. Він утомлено всміхнувся.

— З мене було б більше користі, якби я виспався.

Кілька секунд Софі мовчала.

— Дідусь попросив мене довіряти тобі. Я рада, що хоч раз його послухалась.

— Ми з ним навіть не були знайомі.

— То й що? Мені здається, ти зробив усе, чого він хотів: допоміг мені знайти наріжний камінь, розповів про Санґріл, пояснив суть того ритуалу в підземеллі. — Вона помовчала. — Сьогодні дідусь став мені ближчий, ніж був усі ці роки. Знаю, його б це дуже потішило.

Удалині крізь ранкову мряку почав вимальовуватися Лондон. Колись над цим пейзажем височіли Біґ-Бен і Тауерський міст, а тепер їх замінило «Око Мілленіуму» — величезне ультрасучасне оглядове колесо заввишки п’ятсот футів, з якого відкривалась захоплива панорама міста. Одного разу Ленґдон спокусився на цей атракціон, але оглядові кабіни нагадали йому запечатані саркофаги, і він вирішив залишатися на землі і милуватися містом з берегів Темзи, де гуляв свіжий вітерець.

Ленґдон відчув, що рука Софі стискає його коліно. Це вивело його із задуми. Софі дивилась на нього своїми зеленими очима і щось говорила.

— А як ти вважаєш, що нам слід зробити з документами Санґріл, якщо ми їх знайдемо? — пошепки запитала вона.

— Що я вважаю — не має значення, — відповів Ленґдон. — Твій дідусь віддав криптекс тобі. Роби те, що тобі підказує серце. Те, чого хотів би твій дідусь.

— Мені цікаво знати твою думку. Очевидно, в твоєму рукописі було щось таке, що викликало в дідуся повагу й довіру до тебе. Він призначив тобі зустріч. Це велика рідкість.

— Можливо, він хотів сказати мені, що я все написав неправильно.

— Навіщо б він казав мені знайти тебе, якби йому не імпонували твої ідеї? У рукописі ти висловився за те, щоб документи Санґріл оприлюднити чи щоб залишити все, як є?

— Ні за те, ні за інше. Я взагалі про це не висловлювався. У рукописі йдеться про символіку священної жіночності — я простежив її іконографію з найдавніших часів до наших днів. У жодному разі я не натякав, що знаю, де Ґрааль, і не казав, чи треба ці документи оприлюднити.