Ден Браун - Код да Вінчі

Софі показала на круглу частину церкви за аркою.

— Це схоже на фортецю, — прошепотіла.

Ленґдон погодився з нею. Навіть зсередини стіни виглядали надзвичайно міцними.

— Тамплієри були воїнами, — нагадав Тібінґ. Стукіт його алюмінієвих милиць відлунював під високим склепінням. — Це було релігійно-військове товариство. Церкви були водночас їхніми фортецями і банками.

— Банками? — здивувалась Софі.

— О Господи, ну звичайно! Саме тамплієри створили концепцію сучасної банківської справи. Подорожувати із золотом для європейської знаті було небезпечно, тож тамплієри дозволяли вельможам залишити золото в найближчій церкві Темпля, а тоді взяти його в будь-якій іншій церкві Темпля в Європі. Усе, що вимагалось для такої операції, — належні документи. — Він підморгнув. — І невеличкі комісійні. Це були перші банкомати. — Тібінґ показав на вітраж із рицарем у білому верхи на рожевому коні, крізь якого пробивались слабкі промені сонця. — Алан Марсель, — сказав він. — Магістр тамплієрів на початку тринадцятого століття. Він та його послідовники обіймали посаду першого барона Англії в парламенті.

Ленґдон здивувався:

— Першого барона Англійського королівства?

Тібінґ кивнув:

— Дехто каже, що магістр тамплієрів мав більше влади, ніж сам король. — Вони підійшли до входу в круглу частину церкви, і Тібінґ зиркнув скоса на служку, що чистив підлогу доволі далеко від них. — Знаєте, — шепнув Тібінґ Софі, — кажуть, однієї ночі Святий Ґрааль був у цій церкві, коли тамплієри перевозили його з одного сховку до іншого. Уявляєте? Тут стояли чотири скрині з документами Санґріл і саркофаг Марії Магдалини. В мене аж мороз іде по спині.

Коли вони зайшли до круглої зали, в Ленґдона теж пішов мороз по спині. Він обвів поглядом стіни зі світлого каменю, з яких на нього дивились кам’яні потвори, демони, чудовиська і людські обличчя з гримасами болю. Під ними вздовж стін тягнулась єдина кам’яна лава.

— Круглий театр, — прошепотів Ленґдон.

Тібінґ підняв милицю і показав нею спочатку в лівий бік зали, а тоді в правий. Але Ленґдон уже й так помітив.

Десять кам’яних рицарів.

П’ятеро ліворуч. П’ятеро праворуч.

На підлозі лежали горілиць у мирних позах вирізані з каменю фігури рицарів у людський зріст. Рицарі були в латах, мали при собі щити й мечі, і від цих могил у Ленґдона на мить виникло моторошне відчуття, що рицарі просто заснули, а тим часом хтось підкрався й облив їх алебастром. Всі фігури добряче постраждали від часу, однак кожен рицар був унікальний — різні предмети обмундирування, різне розташування рук і ніг, різні обличчя і різні знаки на щитах.

«В Лондоні папа рицаря ховав».

Ленґдонові мало не стало млосно, коли він ішов у глиб круглої зали.

Отже, це тут.

У вузенькому засміченому провулку, зовсім поряд із церквою Темпля, Ремі Леґалудек зупинив лімузин за рядом контейнерів із промисловими відходами. Вимкнув двигун і розглянувся навколо.

Ні душі. Він вийшов із авта, підійшов до задніх дверей і заліз до пасажирського салону, де лежав на підлозі зв’язаний монах.

Той, відчувши присутність Ремі, вийшов із трансу — червоні очі дивилися радше з цікавістю, аніж зі страхом. Усю ніч Ремі не переставав дивуватися здатності цього чоловіка зберігати спокій. Лише з самого початку трохи попручавшись, монах, здавалося, змирився зі своїм становищем і довірив свою долю вищим силам.

Ремі попустив краватку, розстібнув високий накрохмалений комірець і почувся так, наче вперше за довгі роки може вільно дихати. Відчинив бар і налив собі горілки «Смирнофф». Випив залпом і налив ще раз.

«Невдовзі я буду безтурботною людиною».

Порившись у барі, Ремі знайшов відкривачку для вина. Натиснув важіль на держакові, з нього вискочило гостре лезо. Цим ножем зазвичай зрізали фольгу з корків на пляшках із вишуканими винами, але сьогодні він послужить іншій, значно важливішій меті. Із блискучим лезом у руці Ремі повернувся до Сайласа.

Тепер червоні очі спалахнули страхом.

Ремі всміхнувся і рушив до монаха. Той запручався, намагаючись визволитися.

— Тихо, — наказав Ремі і підняв ніж.

Сайлас не міг повірити, що Бог покинув його. Навіть фізичний біль у затерплих кінцівках він перетворив на духовну вправу — страждаючи сам, згадував про страждання Христа. «Я всю ніч молився про визволення». Побачивши над собою ніж, він зажмурився.

Плечі пройняв гострий біль. Він закричав, не в силах повірити, що має померти отут, на підлозі в лімузині, не спроможний захищатися. «Я виконував Божу справу. Учитель обіцяв, що захистить мене».