Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

Стояла та ж сама світла і радісна весняна погода, і я, як не намагався, так і не зміг змусити себе відчути тягар турбот і тривог. Мало того: у мене вже кілька місяців не було так легко на душі, як зараз. Вирішивши перетнути довгу гряду вересових височин, я рушив дорогою, що огинала пагорб, який пастух назвав Кернсмор-оф-Фліт. Усюди лунали крики кроншнепів і сивок, зайнятих виттям гнізд; на зелених смужках пасовищ уздовж берегів річок і струмків світлими точками виднілися ягнята. Апатія, що володіла мною в останні місяці, швидко щезала, і я крокував бадьоро, як чотирирічний хлопчик. Мало-помалу я перетнув височини, які змінилися лощиною з невеликою річкою, і тут — далеко попереду, на відстані милі — я побачив над заростями вересу дим паровоза.

Порівнявшись зі станцією, я переконався, що вона ідеально підходить для моїх цілей. Навколо височіли вересові пагорби, що залишали місце тільки для однієї головної колії, залу очікування, каси, котеджу станційного начальника і мініатюрного дворика, обсадженого аґрусом і турецькою гвоздикою. Доріг, що ведуть до цього місця, ніде не було видно, а загальне відчуття занедбаності посилювали хвилі невеликого гірського озера, що плескалися об сірий гранітний берег за півмилі від станції. Я почекав у заростях, поки на горизонті не з’явився димок потяга, що прямував на схід. Після цього я підійшов до крихітної каси і купив квиток до Дамфріса.

Єдиними пасажирами у вагоні виявилися старий пастух і його собака — косоока тварюка, яка всю дорогу зиркала на мене з підозрою.

Стариган спав, упустивши на сидіння поряд із собою ранковий випуск «Скотсмен». Я жадібно схопив газету, розраховуючи знайти там що-небудь про мою справу.

У газеті дійсно виявилася стаття на дві шпальти, що повідомляла про «вбивство на Портленд-Плейс». Мій вірний Паддок викликав поліцію і здав молочника констеблям. Бідоласі дорого обійшовся його соверен — але, як на мене, він явно продешевив, бо поліція, схоже, провозилася з ним мало не до вечора. У відділі останніх новин знайшлося продовження історії. Молочника відпустили, прочитав я, а справжній злочинець, про особу якого поліція умовчувала, імовірно зник із Лондона, сівши на потяг однієї з північних ліній. Допис супроводжувався короткою приміткою, що повідомляла про мене як про хазяїна квартири. Я зрозумів, що примітка ця додана в останній момент за наполяганням поліції і являє собою незграбну спробу переконати мене в тому, що я поза підозрою.

Більше в газеті нічого не було — ані слова про зовнішню політику, про Каролідеса або про те, що цікавило Скаддера. Я повернув газету на місце і виявив, що ми під’їжджаємо до станції, на якій я вийшов учора. Начальник станції, що напередодні саджав картоплю, тепер був зайнятий діяльністю іншого штибу: на роз’їздній колії, перечікуючи наш состав, стояв потяг, який прибув зі сходу і з якого на платформу зійшли троє чоловіків, котрі ставили старому питання. Я припустив, що це чини місцевої поліції, піднятої по тривозі Скотланд-Ярдом, аби вистежити мене аж до цього закутнього полустанку. Сидячи у вагоні, я уважно спостерігав за співрозмовниками. Один із них тримав у руках зошит, у якому робив записи. Старий любитель картоплі супився, очевидно роздратований черговим питанням; зате хлопчик, який прийняв у мене квиток, базікав за двох. Уся компанія поглядала вдалину через пустище — туди, куди вела біла дорога. Я щиро понадіявся, що вони почнуть шукати мої сліди саме там.

Коли ми від’їжджали від станції, мій попутник прокинувся. Він витріщився на мене блукаючим поглядом, зло копнув собаку і поцікавився, де він. Без сумніву, він був п’яний як квач.

— Ось що буває з непитущими! — зауважив він з гіркотою.

Я висловив здивування з приводу того, що знайшов у його особі ревного поборника моралі.

— Так, я стійкий тверезник, — огризнувся він. — Як зав’язав на Мартінів день, [22] День святого Мартіна — святкується католицькою і англіканською церквами 11 листопада. У Шотландії — традиційний день сплати оренди. так усе, ані-ні, ані краплі віскі в рот. Навіть у хогманей. [23] Новорічна ніч (шотл.). Хоча й піддавався жорстоким спокусам.

Він закинув ноги на протилежне сидіння і відкинув давно не миту голову на спинку.

— І ось що я за це отримав, — простогнав він. — Горю, як геєна вогненна. Ще й косоокість на всі вихідні.

— У чому ж причина? — запитав я.

— У напої. Називається бренді. Як я непитущий, від віскі тримаюся подалі. Зате бренді — цілий день потроху. А тепер маєш — мабуть, і за два тижні не окли… — Його слова перейшли в нерозбірливе бурмотіння, і сон знов наклав на нього свою важку десницю.