Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

Я просидів над шифром кілька годин, але жодне зі слів так і не підійшло як ключ. Після цього я заснув і прокинувся в Дамфрісі — якраз учасно, аби встигнути вискочити з вагона і пересісти на поштово-пасажирський потяг, який прямував до Галловея. На платформі стояв чоловік, чия зовнішність мені не сподобалася, але на мене він навіть не глянув. Випадково побачивши своє відображення в шибці, я зрозумів, що в цьому не було нічого дивного. Смагляве обличчя, старий твідовий костюм і сутула спина надавали мені вид справжнього фермера-горця — одного з тих, що гучними натовпами заполонили вагони третього класу.

Я подорожував у товаристві п’яти-шести подібних, в атмосфері дешевого тютюну і глиняних люльок. Вони поверталися зі щотижневої ярмарки і завзято розводилися про ціни. Я вислухав докладні розповіді про те, як пройшло ягніння на Керні і Дуці і в десятку інших місць із такими ж загадковими назвами. Добра половина фермерів устигла пообідати і була добряче напідпитку, тому на мене ніхто не звертав уваги. Ми з гуркотом уповзли у край лісистих гірських долин, які незабаром змінилися просторими вересовими пустищами, покрапаними дрібними озерцями. Удалині, на півночі, замайоріли блакитнуваті обриси гірських хребтів.

До п’ятої вечора вагон спорожнів, і я, як і сподівався, залишився сам. Я вийшов на наступній станції з невиразним найменуванням, що стирчала просто посеред болотистого низькодолу. Вона нагадала мені один із крихітних, забутих Богом полустанків у Карру. [21] Пустельний регіон на півдні Африки. Дідок — начальник станції, який до того копирсався у своєму городі, закинув заступ на плече, неспішно пройшов до потяга, прийняв поштову бандероль і повернувся до своєї картоплі. Хлопчик років із десяти отримав на пам’ять мій квиток, і я опинився на білій від пилу дорозі, що петляла через буре пустище.

Стояв прекрасний весняний вечір; кожен пагорб чітко, немов огранений аметист, виділявся на тлі неба. Повітря було напоєне землистим запахом боліт, але звідусіль віяло свіжістю, як посеред відкритого океану, і це найнесподіванішим чином уплинуло на мій настрій. Я відчув себе по-справжньому безтурботним. Я ніби знову став хлопчиськом, що вештається по полях під час весняних канікул, а не тридцятисемирічним чоловіком, якого розшукує поліція. Я заново пережив почуття, яке відчував, вирушаючи в далеку путь холодним ранком у високому вельді. Можете мені не вірити, але я крокував дорогою, насвистуючи. Я не мав у голові ніякого плану — хотілося просто йти і йти по цій благословенній горбистій рівнині, вдихаючи її справжній запах, і кожна миля, що залишилася за спиною, дедалі більше примиряла мене із самим собою.

Я вирізав тростину з придорожньої ліщини і незабаром звернув з дороги на бічну стежку, яка йшла вздовж берега галасливого струмка в зеленій долині. Я вирішив, що надійно відірвався від переслідувачів і хоча б цей вечір можу провести собі на втіху. Уже кілька годин у мене в роті не було ані крихти; я був голодний, як вовк, але якраз у цю хвилину попереду з’явилася пастуша хижа, що ховалася в затишному куточку біля водоспаду. Смуглолиця жінка, яка стояла біля дверей, привітала мене з доброзичливою сором’язливістю, властивою мешканцям вересових пустищ. Коли я попросився на нічліг, вона сказала, що з радістю надасть мені «ліжко на горищі», і відразу ж нагодувала мене щедрою вечерею: яєчнею з шинкою, пшеничними перепічками і жирним солодким молоком.

Незадовго до настання темряви з пагорбів повернувся її чоловік — худий велетень, що за один крок покривав відстань, яку простий смертний подолав би за три. Подружжя не ставило ніяких питань, оскільки було, як усі мешканці малолюдних місць, бездоганно тактовним, але я помітив, що вони приймають мене за якогось мандрівного торговця, і постарався переконати їх у цьому. Я цілу годину розводився про ціни на худобу, у яких мій господар мало що розумів, а сам дізнався від нього багато цікавого про ринки в Галловеї, зберігши ці відомості в пам’яті — про всяк випадок. До десятої вечора я вже куняв у кріслі, і «ліжко на горищі» прийняло втомленого чоловіка, який знову розплющив очі тільки о п’ятій ранку, коли крихітне пастуше господарство почало прокидатися перед новим днем.

Гостинні хазяї відмовилися від будь-якої платні, і вже о шостій ранку я, добре поснідавши, знову попрямував на південь. Я мав намір повернутися до залізничної лінії однією-двома станціями раніше від того місця, де я зійшов з потяга, і рушити назад за власними слідами. З моєї точки зору, це було цілком розумно, оскільки поліція, природно, мала припустити, що я постійно віддаляюся від Лондона, тримаючи курс на який-небудь західний порт. Часу в мене було достатньо: поліція напевно витратила кілька годин, аби встановити особу підозрюваного, і ще кілька годин на те, щоб отримати опис зовнішності чоловіка, який похапцем сів на потяг у Сент-Панкрасі.