Кен Фолетт: Вушко голки

Гітлер стояв біля величезного панорамного вікна й оглядав гори. На ньому була його сіра форма, яка тільки пригнічувала всіх. Уночі йому довелося викликати свого лікаря. Увійшов адмірал Путткамер.

— Доброго ранку, мій фюрере, — відсалютував він. Гітлер повернувся і вп'явся пильним поглядом у свого ад'ютанта. Насторожені очі фюрера завжди нервували Путткамера.

— То що, субмарина зустріла Голку?

— Ні. Під час зустрічі виникли проблеми... Англійська поліція саме ловила якихось контрабандистів. Голка взагалі не прибув на місце зустрічі, кілька хвилин тому ми отримали від нього повідомлення, — чоловік дістав аркуш паперу й простягнув його фюреру.

Гітлер узяв листок, одягнув окуляри і прочитав:

ІДІОТИ РАНДЕВУ НЕ НАДІЙНЕ Я ПОРАНЕНИЙ ПЕРЕДАЮ ЛІВОЮ РУКОЮ ПЕРША АМЕРИКАНСЬКА ГРУПА АРМІЙ ЗОСЕРЕДЖЕНА У СХІДНІЙ АНГЛІЇ ПІД КОМАНДУВАННЯМ ПАТТОНА ВКЛЮЧАЄ ДВАДЦЯТЬ ОДНУ БРОНЕТАНКОВУ ДИВІЗІЮ ПРИБЛ П'ЯТЬ ТИСЯЧ ЛІТАКІВ ВІЙСЬКОВІ КОРАБЛІ В ЗАТОЦІ ВОШ ВИСТУПАЮТЬ П'ЯТНАДЦЯТОГО ЧЕРВНЯ ПРИВІТ ВІЛЛІ

Гітлер простяг листок назад і зітхнув:

— Виходить, Кале.

— Цьому Голці можна довіряти?

— Абсолютно, — Гітлер підійшов до стільця й сів так, наче все тіло охопило болем. — Він відданий Німеччині. Я знаю всю його родину.

— Але ж ваша інтуїція...

— Так-так, інтуїтивно я не згоден. Але я сказав, що прийматиму рішення згідно з його словами — значить, так і буде, — він жестом відпустив ад'ютанта, додавши: — Передайте Роммелю та Рундштедту, що танків у них не буде. І нехай вже той клятий лікар зайде.

Путткамер знову відсалютував і вирушив передавати накази.

У 1970-му Німеччина обійшла Англію у чвертьфіналі Чемпіонату світу з футболу, і дідусь просто шаленів. Коли він сидів перед кольоровим телевізором, то гнівно бурмотів у бороду:

— Хитрощі! — трусив він пальцем в обличчя якихось там експертів, що обговорювали матч на екрані. — Лише хитрощами можна перемогти бошів!

Гнів його не вщухав аж до приїзду онуків. Перед скромним невеликим будиночком зупинився білий «ягуар» Джо, і маленький Девід уже мчав до дверей, щоб першим стрибнути дідові на коліна. Інші родичі крокувала більш поважно: Ребекка — молодша сестричка Девіда, Анна — дружина Джо й сам Джо в дорогій замшевій куртці. З кухні їм назустріч вийшла бабуся.

— Тату, ти дивився гру? — спитав Джо з порогу.

— Дивився. Жах та й годі. Наші — просто купка недолугих телепнів, — із виходом на пенсію в нього з'явилося повно вільного від пошуків злочинців часу, й він почав цікавитися спортом.

Джо погладив вуса:

— Німці добре грали. У них сильна команда. Не можемо ж ми завжди перемагати, еге ж?

— Не треба тут нахвалювати клятих німців! — буркнув дідусь.

Джо лише усміхнувся.

— Я ж веду з ними справи. Не можу ж я зовсім нічого про них не говорити!

— Джо, ну годі, не починай, — з кухні почувся бабусин голос.

— Знаю-знаю, треба пробачити, забути й накупити тих клятих «ауді»! — ніяк не вгамовувався дідусь.

— А що, хіба погані машини?

— Лише хитрощами можна перемогти бошів, — повторив дідусь, звертаючись цього разу до онука, що влаштувався в нього на колінах. До речі, він був йому не зовсім онуком, бо Джо — не його рідний син. — І війну ми так виграли! Хитрощами!

— А як же ви їх перехитрили? — Девід із дитячою наївністю був переконаний, що його дідусь безпосередньо впливав чи не на всі події в історії.

— Ми, — почав дідусь таємничим голосом, — переконали їх, що наступитимемо на Кале, а...

— Але ж Кале у Франції, а не в Німеччині!

— Так, але німці захопили всю Францію, а ті жабоїди зовсім нічого не тямлять у захисті.

— Так-так, а те, що ми живемо на острові, не має ніякого значення, ага, — тихенько мовив Джо.

— Не заважай дідусю розповідати, — шикнула на нього дружина.

— Так ось, ми їх переконали, що нападатимемо з Кале, — і вони відправити туди всі свої танки та солдатів, — він подушкою зобразив Францію, попільничкою — німців, а ножем — союзників. — Але насправді ми пішли на Нормандію, а там на нас чекав лише старий Роммель зі своїми хлопавками! Хитрощі! Тільки хитрощами можна їх перемогти!

— І що, вони не здогадалися про ваші витівки? — спитав малий.

— М айже здогадалися. Один їхній шпигун таки пронюхав правду. Я мало кому казав, але під час війни я полював на шпигунів.

— І що ж сталося з тим шпигуном?

— Його вбили, і він так і не встиг нікому розповісти про те, що знав.