Кен Фолетт: Вушко голки

Ґодліман накрив долонею слухавку. Обличчя його побіліло, як сніг.

— Господи, нещасна жінка, — прошепотів він. Але швидко опанував себе і впевнено почав. — Міс, я прошу вас протриматися ще трохи. Моряки, берегова охорона, поліція — усі наші сили вже прямують до вас. Але наразі шторм ще надто сильний, вони не можуть дістатися острова. Я зараз вас попрошу дещо зробити. Я не можу сказати вам навіщо — бо нас можуть прослуховувати, — але я вас запевняю, це конче необхідно. Ви мене добре чуєте? Прийом.

— Так, чую вас добре, продовжуйте. Прийом.

— Ви маєте знищити радіопередавач. Прийом.

— О, ні! Тільки не це! Це дійсно необхідно?

— Так, — мовив Ґодліман, а потім зрозумів, що вона не встигла перемкнути режим.

— Я не можу... Не можу... — і тут почувся крик.

— Абердин, що у вас відбувається?

— Сер, вона й досі передає, — почувся голос хлопця. — Але нічого не розібрати. Ми нічого не чуємо.

— Вона закричала.

— Так, це ми теж почули.

— Чорт забирай, — професор із хвилину роздумував, що робити. — Що там у вас за погода?

— Дощить, сер, — здивовано мовив голос.

— Та я не з ввічливості питаю! — гаркнув Ґодліман. — Шторм вщухає чи ні?

— Знаєте, щойно стало трохи краще, сер.

— Чудово. Як тільки жінка знову вийде на зв'язок, відразу повідомте мені.

— Так, сер.

— Бог знає, через що доводиться пройти цій жінці, — мовив він до Террі, набираючи новий номер.

Полковник закинув ногу на ногу.

— Тільки б вона розбила той передавач...

— І хай помирає? Нам все одно?

— Ти сам це сказав.

— З'єднайте мене з Блоггсом, Росайт, — мовив він у слухавку.

Блоггс раптово прокинувся і прислухався. Сонце вже почало сходити. Усі присутні теж мовчки прислухалися. Не було чути ані звуку. Власне, ось це вони всі й слухали — тишу. Дощ більше не дріботів дахом, сіре небо ледь біліло на горизонті зі сходу, вітер стих. У повітрі залишилася лише мряка.

Пілоти почали одягати куртки та шоломи, зав'язувати чоботи, підпалювати останні цигарки. Загудів сигнал, а за ним чийсь голос гаркнув:

— Готовність до зльоту!

Задзвонив телефон. Пілоти ніяк на це не відреагували, тому слухавку взяв Блоггс.

— Слухаю.

— Фреде, це Персі. Зв'язалися з островом. Він убив двох чоловіків. Там жінка — вона відбивається, але довго не протримається.

— Ми злітаємо — дощ закінчився.

— Поквапся. Бувай.

Блоггс повісив слухавку і поглядом відшукав свого пілота. Той спав на своїй книжці.

— Вставай же, спаньку, бодай тебе дідько вхопив!

Той розплющив очі.

— Вставайте, ми вилітаємо, шторм закінчився!

— Пречудово! — той миттю скочив на ноги і вибіг з кімнати. Блоггс кинувся за ним.

Шлюпка з гучним сплеском та бризками впала на воду. Море важко було назвати спокійним, але в затоці було більш-менш прийнятно, та й під керівництвом досвідчених моряків потонути Блоггс не міг.

— Старший помічнику, ви за головного.

Той стояв біля перил поруч із трьома матросами. У нього був пістолет у водозахисному тримачі.

— Рушаємо, хлопці! — скомандував він матросам, і всі четверо спустилися в шлюпку. Старший лейтенант сів на кормі, а матроси взялися за весла. Близько хвилини капітан спостерігав, як їхній човен швидко наближається до причалу, а потім повернувся на місток і віддав наказ продовжувати обходити острів.

Раптовий дзвін перервав гру в карти в трюмі катера в порту.

— А я відчув, що щось змінилося. Перестало хитати. Мене навіть нудить від такого спокою, — мовив Худячок, але його ніхто не слухав. Усі розбігалися по своїх постах, на ходу надягаючи рятівні жилети.

Двигуни забурчали, й катер почало відчутно трусити. На носі палуби стояв Сміт і насолоджувався свіжим повітрям, легкою мрячкою після доби перебування в трюмі. Катер уже виходив із порту. Худячок приєднався до Сміта.

— Ну ось, знову виходимо в море, — зауважив він.

— А я відчув, що ось-ось дадуть дзвінок, — сказав йому Сміт. — І знаєш чому?

— Чому?

— Бо в мене був туз і король. То була моя партія. Але мені ніколи не щастить.

Капітан-лейтенант Вернер Хеєр глянув на годинник:

— Тридцять хвилин.

Майор Воль сухо кивнув.

— Які там погодні умови? — запитав він.

— Шторм закінчився, — неохоче мовив Хеєр. Він би з радістю не повідомляв цього, якби міг.

— Треба негайно спливати.

— Якщо ваша людина на острові, то ми маємо чекати сигналу.

— Капітане, припущеннями війну не виграти. Я наполягаю. Ми повинні спливати.

Хеєр згадав, який здійнявся скандал між начальниками — його та Воля — на базі. Звісно ж, розвідники перемогли. Хеєра залишили командувати субмариною, але наказали за жодних умов не ігнорувати наполегливі пропозиції майора Воля.