Кен Фолетт: Вушко голки

На початку 1944 року німецька розвідка збирала інформацію про розташування військових сил у південно-східній частині Англії. З розвідувальних літаків фотографували казарми, аеродроми та флотилії затоки Вош [1] Затока Північного моря на східному узбережжі Англії. (Тут і далі прим, пер.). . Генерал Джордж Паттон у рожевих галіфе, які складно було сплутати з чиїмись іншими, вигулював свого білого бульдога. Розвідка також реєструвала сплески активності в радіо-ефірі та передачу повідомлень між полками. Німецькі шпигуни, які в той час були в Британії, все підтверджували.

Армії там, звісно ж, не було. Замість кораблів — макети з гуми та деревини, а замість бараків — декорації. У Паттона не було жодного солдата. По радіо передавали якісь нісенітниці, а шпигуни вели подвійну гру.

Генерал поставив собі за мету обдурити ворога та примусити його готуватися до висадки в Па-де-Кале [2] Протока між материковою частиною Європи (Франція) і островом Велика Британія, найвужча частина Ла-Маншу. — таким чином початок операції в Нормандії застав би супротивника зненацька. Це була омана небачених масштабів, у якій брали участь тисячі людей. Сталося б диво, якби жоден із гітлерівських шпигунів про це не дізнався.

А чи були взагалі в Британії німецькі агенти? У ті часи всім здавалося, що члени «п'ятої колони» були всюди. Після війни ширилися чутки, ніби МІ-5 [3] Державне відомство британської контррозвідки. знешкодило всіх шпигунів ще до початку 1939 року. Дійсно, агентів було вкрай мало: британській розвідці вдалося впіймати майже всіх.

Але ж достатньо й одного...

Нам відомо, що німці побачили ті декорації в Східній Англії, запідозрили обман і доклали чимало зусиль, щоб дізнатися правду. Поки що я не сказав нічого, чого б не можна було прочитати в підручниках з історії. Проте далі починається моя розповідь.

А втім, хтозна, може, все так і було?..

Камберлі, графство Суррей

Такої холодної ночі не було вже сорок п'ять років. Дороги, які вели до багатьох англійських сіл, безнадійно замело, а Темза вкрилася кригою. Якось у січні поїзд Глазго — Лондон прибув на вокзал Юстон із затримкою на добу. Через сніг і відсутність освітлення на дорогах стало дуже небезпечно: кількість аварій збільшилася вдвічі, а люди жартували, що вночі небезпечніше їздити в «Остін-7» на Пікаділлі, ніж у танку на лінії Зіґфріда [4] Система постійних німецьких укріплень на заході Німеччини. .

Потім прийшла чудова весна. У небі велично літали загороджувальні аеростати, а на лондонських вулицях до дівчат у легких сукнях загравали солдати. Узагалі місто було мало схоже на столицю країни, яка воює, хоча деякі ознаки все ж залишалися помітними. Коли Генрі Фабер їхав на своєму велосипеді з вокзалу Ватерлоо в бік Гайґейту [5] На північ від центра Лондона. , він їх помітив: мішки з піском біля важливих міських будівель, бомбосховища Андерсона в приміських садах, плакати із закликами евакуюватися та інструкціями на випадок обстрілу з повітря. Фабер був набагато спостережливіший, ніж того вимагала посада звичайного залізничника. У парках гралися діти — вочевидь, план евакуації аніскільки не виконувався. На дорогах було багато машин, незважаючи на продаж пального виключно за картками, а виробники автомобілів анонсували випуск нових моделей. Фабер знав, що означає впровадження нічних змін на заводах, де ще кілька місяців тому не вистачало роботи навіть удень. Найбільш пильно чоловік стежив за переміщенням військ залізничними шляхами Британії: усі документи проходили через його кабінет, а з тих паперів можна було видобути чимало інформації. Наприклад, сьогодні Фабер поставив печатки на партію документів, які змусили його виснувати, що в Британії утворюється новий експедиційний корпус. Чоловік був упевнений, що той налічуватиме близько ста тисяч осіб і прямуватиме до Фінляндії.