Кен Фолетт: Вушко голки

Старший лейтенант назвався і повів Блоггса в котедж на пагорбі.

— Ми там нічого не чіпали, сер. Усі докази на місцях.

— Не переймайтеся, розслідування цієї справи не буде.

У будинок заходити довелося через розбите вікно на кухні. За столом сиділа жінка й тримала дитину — Блоггс просто усміхнувся, бо так і не зміг придумати, що ж їй сказати. Він швидко оглянув житло — ну просто поле бою. Вікна забиті цвяхами, двері забрані дошками, в одній із кімнат сліди пожежі й собака з перерізаним горлом, валяються рушниці, в підвіконні стирчить сокира, а поруч із нею — два відрубані пальці.

Що за жінка могла таке витримати?

Блоггс підрядив матросів привести дім до ладу: прибрати, дістати цвяхи з вікон та дверей, полагодити електрику й приготувати чаю.

Сам він узяв стілець, сів перед жінкою й уважно її оглянув. Чоловічий завеликий одяг, мокре волосся, брудне обличчя. Але, незважаючи на все це, надзвичайна врода. Просто чудові бурштинові очі.

Зрештою Блоггс усміхнувся малому й тихо заговорив до жінки:

— Ви зробили дещо вкрай важливе для всієї війни. Я вам обов'язково розповім, що саме, — тільки не сьогодні. Наразі ж у мене є два запитання. Можу я їх поставити чи краще пізніше?

Люсі перевела на нього погляд — спочатку розгублений, але потім вона наче навела фокус і кивнула.

— Чи вдалося тому чоловікові вийти на зв'язок із субмариною?

Погляд жінки був порожнім. Блоггс опустив руку в кишеню й намацав там іриску.

— Можна, я пригощу вашого хлопця? Він виглядає дуже голодним.

— Так, дякую, — відповіла Люсі.

— То що ж, Фабер зміг зв'язатися із субмариною?

— Його звали Генрі Бейкер.

— Ну добре. То зміг чи ні?

— Ні. Я влаштувала коротке замикання.

— Дуже вдале рішення. Як же вам це вдалося?

Вона показала пальцем на порожній патрон під стелею.

— Що, викрутку засунули? — хмикнув він.

— Ні, — зітхнула вона. — На це не стало розуму. Встромила пальці.

На його обличчі промайнув жах. Це ж треба, отак навмисне... Думати про це було моторошно, і він викинув із голови ці образи.

— Так, добре. Друге запитання: як ви думаєте, міг хтось із субмарини побачити, як він спускається зі скелі?

Вона кинула на нього спантеличений погляд.

— Із люка ніхто наче не виходив, — зрештою мовила вона. — Може, через перископ?

— Ні, через перископ таке неможливо розгледіти, — упевнено сказав Блоггс. — Це дуже добре. Значить, вони не знають, що його... знешкоджено. У будь-якому разі, — він поквапився змінити тему, — вам довелося пройти через такі випробування, які випадають не мирним жінкам, а солдатам на фронті. А вашого хлопця і вас треба відвезти в лікарню в Абердин.

— Добре, — просто мовила Люсі.

Блоггс звернувся до старшого:

— Підкажіть: у нас тут є якийсь транспорт?

— Є. Там у деревах стоїть джип.

— Добре. Тоді відвезіть, будь ласка, місіс із її сином на причал. Нехай ваш човен доправить їх у лікарню.

— Слухаюся.

— І поводьтеся чемно.

— Звісно ж.

Блоггс знову повернувся до жінки. Його охопило невимовне захоплення нею: попри її зовнішню безпорадність та тендітність, вона вчинила неймовірно мужньо.

— Ви день чи два побудете в шпиталі, — він узяв Люсі за руку, — а потім почнете страшенно нудитися. Це ознака того, що вам краще. Я буду неподалік, лікарі відразу зі мною зв'яжуться. Я б хотів ще дещо з вами обговорити, якщо можна. Але не зараз, потім, коли ви будете готова, добре?

Люсі нарешті усміхнулася, і її усмішка вкрила Блоггса приємним теплом.

— Дякую. Це дуже чемно з вашого боку, — вона підвелася і з малим на руках вийшла з будинку.

— Чемно? — пробурмотів Блоггс собі під носа. — Це ж треба... Ну що за жінка!

Нагорі він знайшов радіопередавач і налаштувався на частоту Королівського полку спостереження.

— Викликає Штормовий острів, прийом.

— Чую вас, Штормовий. Прийом.

— З'єднайте мене з Лондоном.

— Зачекайте, — повисла довга пауза, а потім почувся знайомий голос. — Ґодліман на зв'язку.

— Персі, ми узяли нашого... контрабандиста. Мертвий.

— Чудово. Чудово! — навіть по радіо добре було чути тріумф у голосі Ґодлімана. — Йому вдалося встановити контакт зі своїм напарником?

— Я майже впевнений, що ні.

— Молодці! Вітаю!

— Вітати треба не мене. Коли я сюди дістався, залишилося лише поприбирати.

— Хто ж його вбив?

— Жінка.

— Чорти б мене узяли! Що ж це за жінка?

— Героїня, Персі, — всміхнувся Блоггс.

У відповідь почувся сміх Ґодлімана:

— Здається, я розумію, про що ти.