Кен Фолетт - Вушко голки

У голові спалахнула ідея.

— Люсі, будь ласка, поговори зі мною...

Вона навшпиньки пройшла на кухню. Боб залишився у вітальні — якщо Генрі почне діяти, він попередить. У Томовому ящику з інструментами знайшлися обценьки, якими вона обережно навпомацки витягла три цвяхи з віконниці. Було нелегко: вони міцно трималися. Закінчивши, Люсі повернулася у вітальню.

— ...просто не заважай мені, і я не завдам тобі шкоди...

У кухні Люсі обережно відчинила вікно й повернулася у вітальню за собакою.

— ...менш за все я хочу якось тебе скривдити, Люсі...

На кухні вона раз чи два погладила собаку по голові й пробурмотіла:

— У нас немає іншого вибору, хлопчику, — а за тим штовхнула пса у вікно.

За мить новий цвях уже міцно закріпив віконницю на місці. Молоток був поки що не потрібен, і Люсі схопилася за рушницю й побігла у вітальню до вікна, тримаючись близько до стіни.

— ...даю тобі останній шанс. А-а-а-а!

Почулося дріботіння собачих лап, а потім жахливий рик — Люсі ніколи раніше такого не чула. Далі — шум бійки, а потім — звук падіння чийогось великого тіла. Було чути уривчасте дихання Фабера, потім знову звук ударів лап об землю, крик болю та лайка незнайомою мовою. Знову гавкіт. Шкода, що Люсі не видно, що ж там відбувається.

Звуки поступово віддалялися і раптом зовсім затихли. Жінка притислася спиною до стіни і з усіх сил прислухалася. Треба було перевірити, як там Джо, та спробувати зв'язатися з кимось по радіо, але наразі вона не наважувалася поворухнутися. Уява малювала кровожерливі образи Боба, який перегризає Генрі горло. Якби тільки собака повернувся.

Люсі глянула на вікно й раптом усвідомила, що бачить не лише сіруватий квадрату цілковитій темряві, а й дерев'яну раму та скло. На вулиці й досі ніч, але — вона це знала точно — на сході небо вже починає світлішати, очікуючи перших променів сонця. Ще кілька хвилин — і сонце почне сходити. Скоро вже можна буде розгледіти меблі в кімнаті, й Генрі вже не зможе заскочити її зненацька.

Раптом скло розлетілося і дощем посипалося на підлогу. Декілька осколків зачепили її обличчя. Щока спалахнула болем — Люсі відчула пальцями кров. Руки зручніше схопили рушницю — жінка чекала, що Генрі от-от полізе у вікно, але нічого не відбувалося. Пройшла хвилина, потім друга.

Люсі глянула на підлогу: крім побитого скла, там лежало щось велике й темне. Вона трохи нахилилася, щоб розгледіти краще, і впізнала Боба. Ніяких емоцій через кончину вірного собаки вона не відчула. Небезпека і смерть зробили її невразливою до таких речей. Спочатку Девід, потім Том, потім ця моторошна ніч... Жодних почуттів не залишилося, крім голоду. Учора вона так ні разу й не змогла поїсти — виходить, уже тридцять шість годин без їжі. Не найкращий момент, щоб мріяти про бутерброд із сиром.

Раптом Люсі почула якісь рухи й повернула голову. У вікні з'явилася чоловіча рука.

Вона, наче зачарована, роздивлялася довгі білі пальці, вкриті брудом. Без обручки, з охайними нігтями та пластирем на вказівному пальці. Ще зовсім недавно ця рука торкалася її найніжніших місць так, наче грала на ній, як на музичному інструменті. І ця ж сама рука проткнула ножем серце старого вівчаря.

Рука забрала шматочок скла, потім ще один — вочевидь, щоб розширити дірку. Потім просунулася глибше, шукаючи засув. Люсі, не видаючи жодного звуку, переклала рушницю в ліву руку, правою зняла з пояса сокиру, підняла її високо над головою й з усієї сили вдарила.

Мабуть, Фабер щось відчув (якусь тінь руху чи подих), бо за крихітну частку секунди до удару він смикнув руку. Сокира важко вдарила дерев'яне підвіконня й застрягла в ньому. На мить Люсі здалося, що вона не влучила, але знадвору почувся нелюдський крик — з іншого боку леза сокири лежали два пальці, схожі на товстих гусениць. За вікном хтось побіг.

Люсі знудило.

Раптово навалилася втома, а за нею — жаль до себе. Господи! Ну, може, вже досить страждань? Де ж поліцейські й солдати, що повинні розбиратися з такими ситуаціями? Не може ж звичайна домогосподарка і мати відбивати атаки вбивці! Якщо вона зараз капітулює, ніхто не зможе її звинуватити. Хто б узагалі зміг стільки протриматися? У кого б стало сил вистояти ще хоч хвилину? У неї більше немає. Вони мають цим займатися. Вони — той великий світ, що десь там. Поліцейські, солдати — бодай хтось, хто там є на іншому кінці радіозв'язку. А вона більше не може.

Люсі відвела погляд від потворних обрубків на підвіконні й важко пішла сходами нагору, де з обома рушницями сіла біля радіопередавача.