Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно й запитав по-діловому:

— Чим можу служити?

— Ви місцевий? — уточнив Толкунов.

— Ні.

— Зі Сходу?

— Із сусіднього села.

Відповідь розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків збагнув, що саме не сподобалося капітанові, бо додав:

— Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітан, маю два поранення і чотири ордени.

— Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди, — Толкунов кивнув на вишиванку.

— Щоб усі в селі знали, який герой?

— А що в цьому поганого?

— І так знають, — пояснив голова. — Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.

— Злякався?

Старшина набурмосився.

— Прошу вас, у якій справі? — запитав суворо.

Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова.

— Капітан мав на увазі… — почав делікатно.

— Знаю, що він мав на увазі, — перебив його сердито Гавришків. — Але ж шановний капітан, напевно, не кожного дня буває в наших селах, а тут стріляють, зокрема, у сільрадівські вікна, й без цього, — витягнув з кишені гранату, — та без автомата до лісу й не потикайся.

Звичайно, він не знав, що в Толкунова на рахунку мало не три десятки диверсантів, та Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився:

— Бандерівці приходили в село?

— Ще ні, але в Кодрах були позавчора, — махнув куксою на ліс. — За п’ять кілометрів. Та береженого й бог береже.

— Сторонніх у селі нема? — запитав Толкунов, вирішивши, певно, покласти край пустопорожній балаканині.

— Здається, нема.

— Чому — здається?

— Село велике, за всіма не вгледиш.

— Треба попитати людей, — попросив Бобрьонок, — може, хтось сьогодні вранці бачив людину, що накульгує. Чи кількох чоловіків. Можливо, військових.

Гавришків не став уточнювати, кого саме має на увазі майор, і це сподобалося Бобрьонку: хоча, зрештою, людина військова й має знати, що до чого — чим менше ставить запитань, тим краще.

Голова докурив цигарку аж до пучок (вони в нього і так жовті й припалені), нарешті кинув недопалок і мовив якось знехотя:

— Чув я, Настька казала…

— Що? — не стримався Бобрьонок. — Яка Настька?

Голова пояснив:

— Є в нас така гергепа, вибехкалася на сажень, ніхто заміж не взяв, то злоститься. На жінок особливо, і чув я сьогодні, паплюжила Параску Ковтюхову. На світанку бачила, як та до закинутого хліва бігала. Настька, звичайно, за нею, причаїлася в байраці, змокла вся і вихолодилася, та недаремно: бачила, як із хліва до лісу чоловік пішов, Парасчин коханець, а може, й бандера.

— Не казала — накульгував? — нетерпляче запитав Толкунов.

— Ні, не казала.

— А як би цю Настю побачити? — поцікавився Бобрьонок.

— На цвинтарі. Могилу копає, більше нікому, чоловіків у селі нема, — пояснив Гавришків, немов пробачався. — Старі й діти лишилися та інваліди, й поховати по-людськи нікому… — Він не встиг договорити, як двері хати розчинилися, почали виносити труну, й Гавришків поспішив туди.

Першим ішов піп — розмахував кадилом і бурмотів щось, старі баби хрестилися і кланялися, за ними несли труну: попереду підставили плечі Гавришків і кульгавий Степан, далі — жінки, вони були значно нижчі на зріст, і труна якось неприродно задиралася вгору, здавалося, що покійниця хоче вислизнути з неї, та все ж труну благополучно вмостили на фіру, поклали поруч віко, й траурна процесія рушила вулицею вниз до річечки, за якою стояла старенька дерев’яна церква із цвинтарем.

Майор з Толкуновим попленталися слідом, позаду них прилаштувався лише дід, ішов, ледь переставляючи ноги, але запропонував офіцерам:

— Ви на поминки верніться, не пошкодуєте, бімберу повна сулія, а кому пити? Баби на цьому не розуміються, їм що бімбер, що казьонка — все одно без користі, прошу я вас…

Через річку колись був перекинутий міст, його розібрали, лишилися тільки дві колоди, по яких і почали переходити люди, фіра поїхала вбрід, грунт був глизявий, а коняка й так переставляла ноги, кульгавий Степан вйокав на неї й підбадьорював батогом, але скоро фіра остаточно загрузла, дві жінки спустилися туди й разом з головою сільради почали штовхати, фіра важко зрушила, й вони пішли за нею вбрід — добре, що вода ледь доходила до колін.

А вгорі по колодах над фірою з труною повільно просувалася вервечка чорних жіночих постатей — видовисько було таке сумовите, що навіть балакучий дід принишк: зупинився, почав хреститися, і губи в нього дрібно тремтіли.