Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

Віктор применшував свою роль в організації додаткової пайки, грошей у нього, як правило, не було, та й які гроші в звичайного єфрейтора, мабуть, стрільнув у когось із знайомих — добра душа, розіб’ється, а зробить приємність.

— Готово, — сказав Віктор.

Толкунов перевернувся на живіт, одбатував великий шмат хліба, витяг ножем з банки тушонку й почав жувати повільно, немов не було виснажливої ночі й голодного дня. Не відриваючись від їжі, запитав у Бобрьонка:

— Вітьку відпустимо?

— Звичайно, щоб машиною тут і не пахло.

Толкунов зиркнув на годинник.

— Дотемна ще лісом походимо.

— Угу, — погодився майор і відкусив половину великого соковитого помідора.

— Я гадаю, — вів далі Толкунов, — ми пройдемо байраком, я там нагледів одне місце, та не встиг обшукати.

З Толкуновим працювати — задоволення. Ні словом ще не перемовились, а вже зрозумів Бобрьонка.

— Ти в хліві засядеш, а я біля Парасчиної хати. Той молодик може раніше прийти, бери його одразу, нам дівка ні до чого, нікуди вона не дінеться, а ось на її ухажора мені хочеться глянути.

— А не краще нам обом біля хати?

— Навіщо?

— Якщо не сам він з лісу вийде…

— А дівка що, даремно шлях до хліва проклала? Всі туди підуть. Я там роздивився, коли поверталися: є місце, звідки й Парасчина хата проглядається, й підступи до хліва. Я тобі на допомогу завжди встигну.

— Встигнеш, — погодився Бобрьонок, — а коли він чи вони до хати прийдуть?

— Ну, з двома я сам упораюсь, — мовив Толкунов, зрештою, Бобрьонок добре знав, що справді впорається. — А якщо їх буде більше, тобі свисну.

— Домовились.

Вони швидко доїли все, що виклав Віктор на брезент, і рушили до лісу. Толкунов узяв круто праворуч, і скоро розшукувачі спустилися в неглибокий, але темний, із струмочком на дні байрак.

Капітан виламав з ліщини куща міцну палицю, розсував нею чагарники, іноді, як справжній мінер, тицяв загостреним кінцем у грунт. Майор ішов метрів за п’ятнадцять від нього протилежним боком байраку, точніше не йшов, а, як кажуть, просувався, вся зона ліворуч од струмка належала йому, і не помітити чогось підозрілого просто не міг.

Вони пройшли, мабуть, із кілометр, байрак тут повертав, починалася досить широка скалубина. Бобрьонок зупинився па мить, орієнтуючись, і тут Толкунова спіткала перша удача. Біля самого струмка помітив на траві жменьку свіжої землі, вона не могла опинитися тут випадково (взагалі нічого випадкового в лісі, на глибоке капітанове переконання, не було й не могло бути), його око відразу зупинилося на цій свіжій грудці, правда, її міг лишити лось чи кабан, однак тварина лишила б і сліди, а слідів не було — жодного сліду, тільки жменька піщаного лісового грунту.

Толкунов опустився на коліна біля грудочки, Бобрьонок одразу помітив це й запитав:

— Щось надибав?

Капітан тільки підняв застережливо руку, розглядаючи землю. Обережно зняв верхній шар — земля була ще волога всередині, не встигла просохнути й розсипатися, отже, грудка опинилася тут недавно.

Толкунов уважно роздивився довкруж. Помітив ледь прим’яту траву й розрізану чимось гострим бур’янину. Підійшов туди, запустив палець під зрізане стебло й підняв шматок дерну. Розгріб грунт і побачив шовк парашута. Лише тоді реготнув коротко й сухо — покликав майора й показав, як диверсант із знанням справи закопав парашут.

— Він вибирав землю жменями й кидав у струмок, — пояснив. — Грудку впустив, якби не вона, ніколи б не знайшли.

В тайнику лежав лише парашут, залишений кульгавим, шовк був розірваний, вони приклали клапоть, знятий з дуба, — все сходилося, і Бобрьонок уперше подумав, що, певно, літак скинув лише одного парашутиста. До того ж шпигуна, який добре знав місцевість.

Майор швидко зорієнтувався. Диверсант зробив невеличкий гак — метрів триста чи чотириста, щоб закопати парашут. Він поспішав зробити це одразу, либонь, у гарячці забув про пошкоджену ногу. Обладнавши схованку, подався до Жашковичів, але тут нога дала про себе знати. Перебинтував її, вийшов на путівець і дістався до хати Параски.

І, можливо, вся ця історія якось пов’язана з оточенцем, що прижився був у молодиці. Бобрьонок згадав розкішне ліжко з нікельованими кулями — вилежувались на м’якому матраці, а тепер… Злість закипіла в ньому, але одразу вгамував себе. Злість не була порадником у ситуації, коли все слід добре обміркувати, взагалі ж вважав, що добрячої порції злості в їхній роботі ніколи не завадить. Не похмурості, як у Толкунова, а злості, яка бадьорить і робить людину рішучішою. Але тепер зітхнув, сів на парашут і мовив, ласкаво перебираючи пучками шовк: